6/02/2012

Мінлива осінь

Марта Починайко

1.
Натомленому –
Спокій дай,
Похилому літами –
Сердечне слово подаруй.
Не знаю…
Чи маєш оминути
Мою хатину,
Чи зайти…
Бо квіти сліз збираю…


2.
Ця мить..
У змозі…
Поглинути прожитий день
І стерти з пам’яті
Минуле,
І радісне,.. й сумне.

5/26/2012

Як українські поети уявляють і трактують свого читача

Іван Лучук

Поезія, окрім всього іншого, спрямована на читацьке сприйняття. Поетичні твори, хоча й не завжди, проте часто спроектовані на читача, реципієнта. Важливою та цікавою є роль читача у житті поетичного тексту, в його пролонгованому існуванні. Марія Зубрицька, відзначаючи, що життя тексту завдячує своєю появою авторові, а своєму часопросторовому розгортанню завдячує читачеві, метафорично порівнює це життя тексту «із зоряним небосхилом, із незліченною кількістю безіменних і готових-до-свого-відкриття сузір'їв, що повинні зафіксовувати багатоваріянтне народження значень під час взаємодії з кожним читачем зокрема і читацькою авдиторією загалом» [19, 176–177]. 

Пора жовтого листя

Григорій Ліщенюк

* * *

Я завтра встану, ще до сходу сонця,
Піду в степи, де полини сивіють.
Там вітер чеше косу яворонці
І в травах дикі маки червоніють.

Загублюся в лісах, в широких долах,
Втомившись, край дороги відпочину.
Переночую у безмежнім полі,
А завтра знов у синю даль полину.

Віддам усе, ніщо мені не треба,
Піду бродити по полях з вітрами,
Дивитися, як сині очі неба,
 Цілує мак гарячими устами.

5/25/2012

Сині води і Ворскла: тріумф і трагедія

СИНІ ВОДИ

Після монголо-татарського шабашу Київська Русь лежала у згарищах і руїнах. Трохи ліпше відчували себе сусіди – Польща та Литва. Але їхньому політичному й економічному піднесенню загрожували тевтони. Щоб запобігти загрозі, вони змушені були шукати порозуміння. Як між собою, так і з поруйнованою Україною.
Ще в середині ХІІІ століття литовський князь Міндовг, аби захиститись від хрестоносців, об’єднав войовничі язичницькі племена і створив Велике князівство Литовське.
У наступному столітті Великому князю Литовському Гедиміну шляхом успішної дипломатії та династичних шлюбів (мав сім синів і п’ять дочок) вдалося об’єднати білоруські та частини українських земель й створити міцну державу. В кінці 14 століття, вона називалася Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське (від етнографічного району Литви).

5/22/2012

Прелюд Мирослава Скорика

Ольга Скоробогатько

На моїй вуличці, що належала колись багатому євреєві, було п’ятнадцять триповерхових будинків з невеличкими садками. У 1938 році старий гендляр «вклав» злотувки у нерухомість, а у 39-му пропав без сліду.

Нова влада не любила людей заможних, «іншомовних», словом, «нєєсть такіх» і з пристрастю заселяла добротний житловий фонд немісцевими.

Я ж, шестирічка, в 58-ому бачила період «підселення» у львівські підвали.
Коли няня лягала спати, вирушала у маленькі подорожі по підвалах.

Під одинкою мешкала пані Заболоцька, двері в кімнату завжди були прочинені, з них у коридор, на сходи виривалася біла пара, пані Заболоцька прала для людей. Прала, прасувала і мовчала. В куті на розпеченому п’єцику булькали виварки з білизною. Вона хапала чавунне залізко і ставала до столу прасувати білі, ще вологі полотна, час від часу вправно розмахуючи важкою праскою, що нагадувала морду крокодила із червоними люто-гарячими очима. Я сідала на стільчик, дивилася у вікно під стелею на темне листя дикого винограду, мох і смужку неба. Пані Заболоцька пригощала мене шматком чорного хліба зі смальцем і сіллю.

5/19/2012

Любаска мого чоловіка

Надія Ковалик (оповідання)

Ася стала мені його подарунком на двадцятиліття нашого шлюбу… Я так готувалася до цієї дати, так чекала дня, коли збиралася продемонструвати родині і друзям нетлінність наших почуттів, красу стосунків і міцність сім’ї, поки не заробила кари — страшного здогаду…
Ювілей ми відзначили, «маски-шоу» вдалися на славу (так я подумки з гіркотою назвала святкове дійство цього дня), але спокою більше не мала.
Інша на моєму місці стала б з’ясовувати стосунки, дорікати чоловікові і докопуватися до правди, але мене щось раптом зупинило, стримало, примусило бути обережною.
Внутрішнє почуття казало мені: якщо я з’ясую істину, висуну чоловікові конкретне звинувачення, то муситиму вжити якихось заходів, тобто вчинити дії на розрив стосунків, аби зберегти рештки потоптаної жіночої гідності; якщо ж я вдаватиму, що нічого не знаю, то ми будемо продовжувати жити, як і раніше, ніби нічого не трапилося, а це задовольняло мене більше за будь-які переміни…

Візок

Роман Горак

Він з того ж міста, що і я. Мав чотири коліщата, дві драбинки, дишель, розвору і геть усе, що належиться возові, тільки не було до нього такого коня, який би пасував йому, тому не міг надаватись до того, що великий віз, і ним просто бавились. Ми виростали, забували про нього, а він залишався таким, як був. Одного разу і я вийшов за ворота своєї хати і подався у світ. Коли повертався, то бачив, як місто, яке я залишив, зникало на моїх очах. Поволі і впевнено... і це чогось нітрохи не хвилювало мене. Я тішився новими будинками, вулицями, впорядкованими та загосподарованими обійстями, обгородженими сіткою з гарними розмальованими брамами. Я часто бував удома, ще жила мама, тато. Потім їх не стало. Мої приїзди ставали все рідшими. Аж поки одного разу після довшої розлуки я побачив, що мого рідного міста нема і від нього зосталася тільки назва. Незмінним і неторканим воно існувало лише у моїх спогадах. Я ніколи не зможу запросити до нього своїх друзів, не зможу похвалитись ним перед ними…