Василь Стефаник і розвиток новелістики на покутських теренах

Share:
Коли відзначалося сторіччя від народження русівського генія, видатний український літературознавець, професор Чернівецького університету Василь Максимович Лесин (1914-1991) обнародував у малотиражному відомчому збірнику „Українське літературознавство” простору добірку „Вінок шани Стефаникові”, складену з відповідей 25-ти тогочасних українських прозаїків на запропоновані ним запитання про час та обставини першого їхнього знайомства з новелами великого майстра та про вплив на їхню подальшу письменницьку долю. 

Будучи яскравим взірцем господарського дбання про джерельну базу філологічної науки, аналогів якому не так уже й багато спостерігалося тоді, а в наші дні ще менше, „Вінок...”роботи буковинського вченого і нині слугує та й буде слугувати осягненню незвичайного резонансу творчості новеліста з Покуття в українській і світовій літературі.
„Нехай ціпеніє з подиву світ – кожна маленька новела варта драми Шекспіра.
Нехай падають поети – стефаниківська проза співається, як пісня [...]. Ніхто ще не сказав так про матір, про її синів – про Україну, про найвищий ідеал її народу, як саме Василь Стефаник” [11, с. 98], – захоплювався у 1967-му молодий тоді Борис Харчук, виходець із волинської частини Тернопілля.

Його краянин, значно старший від Б. Харчука за віком Володимир Гжицький був набагато стриманішим, але не менш промовистим: „Твори Василя Стефаника відіграли величезну роль у моєму житті й письменницькій діяльності. Твори цього великого письменника були улюбленою лектурою моїх батьків, і я слухав їх з уст батька, ще не вміючи читати. [...] Коли я почав пробувати своїх письменницьких сил, то новели Стефаника невідступно стояли перед очима. А одно із своїх перших оповідань п[ід] з[аголовком] „Цісарське право” я присвятив Василеві Стефанику. В 1923 році, коли ще тільки починалась укр[аїнська] рад[янська] література, багато початківців „Плуга” писало, наслідуючи Стефаника. Цей величезний, оригінальний талант не міг не захопити” [11, с. 90].
Вельми промовисте зізнання прозаїка із Закарпаття Юрія Керекеша: „Коли […] я писав одне із перших оповідань „Вербники”, то Василь Стефаник, безсумнівно, водив моєю рукою. Вплив його на цьому не припинився. Бо Стефаник – такий учитель, у якого письменнику не соромно вчитися до глибокої старості” [11, с. 93]. Суголосні з цим зізнання інших закарпатців: Михайла Томчанія, Йосипа Жупана, Івана Чендея, вміщені у „Вінку...” В. Лесина.
І. Чендей, зокрема, писав професорові:
„Нині його слава – світова. Бо вже книгу кращих новел зі всіх континентів не можна собі уявити без новел у ній Василя Стефаника. Цим достойно пишається наша українська нація.
…Приходжу до нього з доземним поклоном, з глибокою любов’ю, з щиро трепетним почуттям і побожно складеними руками. Як до великого і щедрого вчителя за порадою, на добре слово, при добрім селянськім столі.
[…] Не ображався ніколи й не ображаюся нині за „докір” Стефаником [тобто за вказівки на вплив великого новеліста. – Б. М.]. Бо яким скромним, яким великим, нарешті, не був би досвід літератора, вчитися, відчувати так, як відчував Стефаник, розуміти щось так, як розумів він, завше почесно. А що вже казати про Стефаника-вчителя? Навряд чи в світовій літературі багато є таких вчителів для кожного літератора, як Стефаник. Бо мало хто може так навчити, вчити думати глибоко і широко при найскупішому користуванні словом” [11, с. 101-102].
Із висловлювань кількох прозаїків-оповідачів Срібної Землі видно, що у формуванні відомої школи закарпатської новелістики Василь Стефаник відіграв далеко не останню роль. Що ж до Олеся Гончара, також представленого у „Вінку шани Стефаникові”, то проблему новелістичної школи він розглядав ширше, далекосяжніше: „Людина високої культури, вражливий і суворий художник, він [В. Стефаник. – Б. М.] разом із Коцюбинським, Мартовичем, Черемшиною, Кобилянською творив школу української новелістики, яка не поступиться перед будь-якою західноєвропейською чи американською” [11. с. 91].
Серед 25 оповідачів, які сплели барвистий вінок шани В. Стефаникові, його безпосередні краяни, вихідці з Покуття, представлені вельми скромно, лишень двома іменами – Івана Михайлюка та Романа Іваничука. В той же час, під сонцем русівського генія на талановитих покутських теренах упродовж ХХ-го – початку ХХІ-го століття зросло в десять разів більше українських новелістів. До згаданих додам, враховуючи хронологію окремих книжок, ще низку імен: Лесь Гринюк, Мирослав Ірчан, Володимир Хронович, Іван Ткачук, Петро Козланюк, Юрко Мережаний, Іван Садовий, Василь Ткачук, Михайло Бажанський, Микола Зоряний, Дмитро Солянич, Володимир Бандурак, Тарас Мигаль, Микола Гошко, Володимир Белко, Іван Грекуляк, Наталя Радиш, Марія Стрипчук-Палійчук.
Лесь Гринюк, названий у цьому ряду першим, походить із села Воскресінці, що під Коломиєю, прожив усього-на-всього 28 років (1883 – 1911). Закінчив Коломийську гімназію (1902), навчався на філософському факультеті Львівського університету. Редагував коломийський двотижневик „Поступ” (1903 – 1905), в якому, зокрема, надрукував знамениту статтю І. Франка „Що таке поступ?” (1903) з нищівною, але вельми аргументованою критикою вчення К. Маркса, Ф. Енгельса та інших соціалістів про майбутню, посткапіталістичну державу. В складі галицько-буковинської делегації побував восени 1903 р. на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. Редагував газету „Буковина” в 1907 – 1908 рр. Серед публікацій Л. Гринюка – літературно-критична розвідка „Про Василя Стефаника”, яка впродовж квітня-червня 1904 року друкувалася в газеті „Поступ”. У ній після огляду вже написаного тоді про В. Стефаника переднього слова С. Смаль-Стоцького до виданої в Чернівцях „Синьої книжечки”, статей І. Франка, І. Труша, Б. Лепкого та С. Русової про новеліста пропонувалося докладне тлумачення його творів, особливо „Камінного хреста”, „Палія” та „Кленових листків” і робився глибокодумний висновок: „Ми могли бачити, що Стефаника інтересує мужицтво не яко суспільна верства, але що він мужика бере як чоловіка, а полишаючи на боці усьо, що має лише вартість і значінє біжучої хвилі, творить оповідання, високі своїм артистизмом і силою, вічні, як усі великі твори штуки” [6].
Того ж, 1904 року, що й розвідка „Про Василя Стефаника”, з’явилася в Коломиї збірка новел Л. Гринюка „Весняні вечори”, складена із заспіву, що розпочинався словами: „Кипить життє, як спінене море, перлиться сміхом молодість, дзвенить беззупинна погоня за щастям, а там, дивися – день гасне, все лишається далеко, позаду, вечір западає в тумані, приходить задума” [7, с. 11], і восьми новел – „Весняні вечори”, „Картка з дневника”, „Старий пан”, „Настася”, „Троє дітей”, „Синове весіллє”, „Смерть”, „Через гори”. Згодом, у 1920 році, вже по смерті автора, збірку було передруковано „Українською накладнею” із зазначенням місця видання: Київ-Ляйпціг та з переднім словом Василя Верниволі, тобто Василя Сімовича. Відомий мовознавець і літературознавець, згадуючи про свої коломийські та чернівецькі зустрічі з Л. Гринюком, про його переклади із Ніцше („Так мовив Заратустра”) і М. Гоголя („Тарас Бульба”), зроблені для коломийської „Загальної Бібліотеки”, а ще про „Збірник народних пісень” і „Царя-соловея” С. Руданського, підкреслив, що впорядкований Л. Гринюком у співавторстві „Народний декламатор” „зробив велику прислугу українському громадянству Галичини” [7, с. 5].
Щодо новел автора „Весняних вечорів” В. Сімович був стриманіший. З одного боку, „вони вказують на те, що з Гринюка був талановитий оповідач і міг був виробитися дуже гарний новеліст, який був би прикрасив наш літературний квітник не одною запахущою квіткою” [7, с. 6]. А з другого боку: „Не все в них оригінальне. Читаючи їх, маєш вражіння, що десь колись ти вже те саме читав, чи в поляків Тетмаєра, Жеромського, чи в нашого Стефаника або Семанюка. І не тільки в думках, але й у манєрі писання чується наслідування (от хоч би в уживанню підгірської говірки в розмовах селян)” [7, с. 6].
Навряд чи правомірно кваліфікувати наслідуванням Стефаника або Черемшини використання діалектизмів у збірці „Весняні вечори”. Та й думок у них Л. Гринюк не запозичав. Резонніше вести мову про спільний для всіх трьох ліризм оповіді, про її лаконічність та експресивність, що єднали вихідця з Воскресінців із русівським генієм, тобто не про наслідувальність, а про розвиток Стефанівської традиції. Адже навіть тематично Л. Гринюк зосереджувався не на житті селян (вони виступають епізодично в деяких новелах), а на проблемах молодої людини з народу, що подалася до міста здобувати освіту, торкався боротьби міського люду, насамперед студентства, за поліпшення власної долі. При цьому він вдавався до нетрадиційних художніх підходів. Скажімо, безіменний студент, котрому під час „грізних розрухів” драгуни прострелили руку, і її довелося ампутувати, розкривається у двох новелах – „Картка з дневника” і „Старий пан”. У першій – очима хворих госпіталю, в який його поклали, а в другій – через сприйняття батька, міського радника, який не поділяє поглядів сина. Два образки Л. Гринюка („Троє дітей” і „Через гори”) включено до збірника „Українська новелістика кінця ХІХ – початку ХХ ст.” (К., Наук. думка, 1989), який склав один із томів „Бібліотеки української літератури”.
Наведений вище приклад із приписуванням Л. Гринюкові наслідування манери Василя Стефаника та Марка Черемшини свідчить, що питання впливів – не така вже й проста річ. Крім моментів суто літературних, сказати б, літературної техніки, тут вельми багато важить духовна аура, яку творить довкола себе той чи інший видатний діяч, у нашій ситуації – Василь Стефаник. А вже при житті він володів незвичайним авторитетом, немов магнітом, притягував до себе в Русів людей, особливо творчих, з усіх-усюд, насамперед із рідного Покуття. І вони йшли туди, як на прощу.
Послухаймо одного з них, Івана Михайлюка із села Тростянець, що в теперішньому Снятинському районі, села, віддаленого від Русова кількома десятками кілометрів:
„Я читав його книжки. Ті, що писані не чорнилом, а самою кров’ю.
Перегортав листок за листком і лучив ту кров зі своєю кров’ю.
Упивався нею днями. Тижнями, місяцями.
Сотні разів переходив тими доріжками, що по них барви чорно-червоні.
А коли вже добре напився – закортіло мені його самого побачити.
Серце рвалось, тремтіло, ноги сталились в дорогу.
Ночами не міг спати. Все мріяв про нього.
[…] Та прийшов той великий день. Прийшов, бо він прийти мусив. Принесло його кучеряве сонце.
То отворилось саме небо. То порозвивались всі чорні дуби в зелені листочки.
Це прийшов друг Симовонюк. […]
– Друже Симовонюк!
– Чого, Івасю!
– Стелиться нам дорога.
– Що за дорога?
– А та, що ми уже зо тисячу разів говорили про неї.
– Та невже ж тепер?
– А якби тепер?
[…] Умились ми, бо і сонце умилось перед нами. Повбирали білі сорочки, чорні парасолі побрали в руки та й га – босі у дорогу. […]
Наближаємось до його хати, як до найбільшої святині. […]
Знаю, що як ми увійшли у подвір’я, то Він стояв під стодолою і теребив у руці колосок пшениці та оглядав його вусики. […] Він нас запросив до хати. [...]
– Сідайте, хлопці, ви, бачу, з великої дороги прийшли, та ще й босі. Ви помучені…
Які теплі слова! […] Наші босі ноги доторкають його у саме серце. […]
Письменник сідає перед нами обома. Ми чуємось перед ним малими дітваками. Ми такі несміливі, несміливі…
Усміхається. Так ніжно усміхається до нас. Він гріє нас своїм усміхом. Тим дорогим Сонцем…
Сонце, Сонце, які ми горді тобою!” [3, с. 293-295].
Наведений фрагмент – зі спогаду І. Михайлюка „Дорога”, що вийшов окремою книжечкою 1937 року в Коломиї. А спогад відтворював події весни 1931 року, коли В. Стефаникові виповнилося 60 літ.
Паломницьке зачудування постаттю і творчістю русівського генія супроводжувало І. Михайлюка і в 30-ті роки, і в наступні за ними десятиліття. 1959 року завдяки зусиллям двох чернівецьких літературознавців – згадуваного вже Василя Лесина та Олекси Романця – побачив світ у Львові томик його вибраного під назвою „Колоски”, тією ж, що й перша його новелістична книжечка (1930). Аналізуючи оповідання, що дало йому назву, літературознавці зазначили, зокрема, що „не тільки доля старого Данила, але й образотворчі засоби автора нагадують нам героїв і стиль В. Стефаника, зокрема, його новелу „Палій”. Проте в оповіданні є дещо й нове” – „зображення нових людей, які не хочуть жити по-старому, шукають шляхів боротьби” [18, с. 19].
Вихідця із сусіднього з Тростянцем села Іллінці, що під Заболотовом, Василя Ткачука також заполонила новелістика В. Стефаника, що засвідчили його збірки коротких прозових оповідей „Сині чічки” (1935), „Золоті дзвіночки” (1936), „Зимова мелодія” (1939), видані у Львові та „Весна” (1940), що з’явилася у Києві. На вихід перших трьох книжок відгукнулася Ірина Вільде, яка, зокрема, писала: „Якби не було Стефаникових творів після війни („Земля”), то ми без вагання піднесли б руку за те, що Ткачук дав нам щось дійсно нове” [4, с. 224]. І далі: „І хоч Ткачук не любить слухати, як йому кажуть, що він наслідує Стефаника, та ми хоч не говоримо цього неприємного для письменника слова „наслідує”, то все ж таки скажемо, що дуже нагадує, а це скоріше комплімент, як ураза. „Грішник”, „Бунтівник”, „Шкільник” нагадують дуже виразно „Дорогу” Стефаника. […] Наша щира рада така: приглянутись селу з „тепер”. Не виловлювати з літератури те передвоєнне чи пригадувати собі зараз повоєнне, але дати нам село після війни, після революції, після національного зриву таким, як воно є тепер…” [4, с. 225]. Попри сказане, рецензентка робила висновок, що в Ткачука „безперечно й безсумнівно талановите перо” [4, с. 225]. Все це про першу збірку новеліста „Сині чічки”.
У відгукові на „Золоті дзвіночки” не було жодного закиду в наслідувальності, а була відразу ж висока атестація: „Заледве минув рік, а Василь Ткачук збагатив нашу літературу новою збіркою нарисів” [4, с. 225]. Особливо захоплювалася Ірина Вільде „музикою Ткачукового слова” і наводила за ілюстрацію таке: „Та сонце позолотило їм решту дороги до хати, а потім імило білий день попід пахви й потягло його за темно-синяву бинду гонорних гір” [4, с. 226]. Робився висновок, що автор збірки „небуденний талант!” і кидався заклик: „Купуйте і читайте всі „Золоті дзвінки”, навчитесь любити красу слова” [4, с. 227].
Не бракувало суперлативів у відгуку на „Зимову мелодію”. Василь Ткачук, за Іриною Вільде, „незаперечно має великий вроджений талант”, а ще „має свій стиль […] оригінальний, життєвий і барвистий” [4, с. 228]. Рецензентка відзначала „мистецьке оформлення” таких нарисів, як „Аби не дати” і „Діточе віно”, підкреслювала: „Старосвітські люди” – це нарис з усіма ознаками добре побудованої новели” [4, с. 230] і висновковувала: „На загал збірка дуже мила на нашім літературнім ринку” [4, с. 231].
Як і життя Леся Гринюка, Ткачукове обірвалося у 28 років. Та якщо перший згорів у сухотному вогні, то другий – у фронтовому пеклі 1944-го. Через 21 рік, у 1965-му, його посмертно прийняли до Спілки письменників України.
Не так активно та яскраво, як В. Ткачук, але виступав у ряді періодичних видань Покуття, а також Львова 30-х років ХХ ст. уродженець сусіднього з Іллінцями села Тростянець оповідач, що підписувався псевдонімом Микола Зоряний. У кожному разі, він потрапив у поле зору видатного українського бібліографа, знаного літературознавця Євгена-Юлія Пеленського, який у 1933 – 1934 рр. звернувся через пресу до літераторів з проханням надсилати йому автобіографії для праці „Словник західноукраїнських письменників”, матеріали до якої зберігаються нині у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові. Серед понад півсотні автобіографічних заміток тодішніх літераторів знаходимо і зроблені рукою Миколи Зоряного (Марчука). З них довідуємося, що він народився 28 листопада 1911 р. „в Тростянці коло Заболотова” у селянській родині, що був правдивим самоуком, не маючи ніяких найменших шкіл”. Друкуватися почав на 20-му році життя, в 1931 р., перша його оповідка під назвою „Лісовий сон” з’явилася в коломийському журналі „Жіноча доля”, а відтак там же побачила світ мініатюра „Сирітська доля”. Ще трьом оповідкам покутяника („Купив корову”, „При помершому”, „Пригода”) надала місце львівська газета „Народна справа” (в 1931 – 1932 рр.), а його „Золоті колоски” вмістив календар „Золотий колос” на 1933 рік. У кінці автобіографічного аркуша зазначено, що М. Зоряний (Марчук) готує до друку збірки оповідань „Дезертир” і „Комора”. Оце й уся інформація, почерпнута звідти. Після гортання календаря „Золотий колос” на 1936 рік вона розширилася для мене на оповідку „Сини”, присвячену односельцеві автора Іванові Михайлюку. З присвяти при оповідці „Золоті колоски” видно, що М. Зоряний (Марчук) приятелював з письменником Юрієм Шкрумеляком, учасником національно-визвольних змагань, а з іншої, при „Пригоді”, – що мав брата Василя. Наявні в нашому розпорядженні оповідки покутського автора свідчать, що тематично вони зорієнтовані на добре знане йому сільське життя, що в окремих із них є дещо від Мартовичевої усміхненості й Черемшининої пісенності, але переважає Стефаників лаконізм і трагічне бачення фрагментів дійсності, хоча без Стефаникової психологічної мотивації вчинків героїв.
Упродовж тривалого часу безпосередньо контактували із В. Стефаником, а відтак не могли не відчувати на собі дії його своєрідної особистості активні учасники літературного процесу на покутських і галицьких теренах загалом Іван Садовий (Федорак) (1890 – 1954) і Володимир Хронович (1890 – 1973).
Перший запізнався з великим новелістом ще в 1918 році, а від 1921-го до 1947-го працював управителем (директором) Русівської школи. В. Стефаник був старостою на весіллі І. Федорака й учительки цієї школи Катерини Берлад у 1922 р., а в наступному – хрещеним батьком їхньої доньки Дарії, котру через 24 роки, в 1947-му, радянські каральні органи запроторили на заслання за допомогу упівцям, що, в свою чергу, спричинилося до висилки її батьків у Караганду. Там І. Федорак помер та був похований у 1954 році, звідтіля через більш як півстоліття, 2 вересня 2006 р., його тлінні останки заходами учня Теофіла Виноградника (1931 – 2010) та громади Русова перепоховано на одному з мальовничих сільських пагорбів. А на іншому спочиває Василь Стефаник у колі своїх рідних і близьких.
Майже двадцятирічні стосунки І Федорака (Садового) і В. Стефаника видаються неоднозначними. В написаних на засланні спогадах педагога й літератора „Мій шлях” (видано їх у Снятині 2009 року, укладач – Теофіл Виноградник) знаходимо й захоплені, й досить критичні висловлювання про В. Стефаника. Так, згадуючи пораду Володимира Гнатюка „студіювати” великого новеліста, мемуарист зазначає: „Рада не зла, але хто годен наслідувати Стефаника? Він має свій стиль, у нього вроджений талант. Талант небуденний, а я звичайний собі аматор” [27, с. 177]. Водночас І. Федоракові не імпонували деякі людські якості В. Стефаника: „колючий язик” письменника, зверхнє ставлення до вчителів („називав усіх дурнями”), інші словесні грубощі. Про безпосередній вплив великого майстра на свою творчість мемуарист не згадує. Зате факт залишається фактом: як початки цієї творчості, так і основні її здобутки припадають на русівський період життя І. Федорака (Садового), головно той його відтинок, коли молодий письменник мав творчі контакти з метром. Думається, що про сліди навчання в знаменитого новеліста (чи відштовхування від нього) буде змога говорити предметніше, коли будуть зібрані докупи розкидані по багатьох галицьких періодичних виданнях і підписані різними псевдонімами десятки ескізів, новел, оповідань І. Федорака (Садового), що він сам хотів зробити, але не встиг.
Інший згадуваний вище покутський педагог і літератор В. Хронович контактував із В. Стефаником як у Товаристві взаємної допомоги вчителям, так і в літературних справах, що не могло не позначитися на його творчому зростанні. Як і старший колега, він орієнтувався здебільшого на лаконічну, з несподіваним фіналом новелу, хоч іноді вибудовував новелістичні цикли, які наближалися до невеличкої повісті в новелах („З життя лисиці”, „Іванків день”). Маючи дещо спільне зі Стефаниковими, твори В. Хроновича відрізнялися від них і тим, що здебільшого адресувалися юному читачеві, а тематично спиралися на життя школи (учнів і вчителів) та інших „неселянських” сфер: скажімо, є в нього добротна новела „В ресторані” з епізодичним, але дуже яскравим образом Івана Франка на тлі українсько-польських взаємин, і є навіть „Староіндійська казка” із „всемогутнім індійським богом Шівою” в центрі.
Покутські терени, осяяні генієм В. Стефаника, породили й виколисали цілу когорту творців новели, які виявили себе під небесами інших частин України і навіть далеко за її межами.
Із села П’ядики, що на Коломийщині, вибрався в широкі світи Андрій Баб’юк, аби під прибраним іменем Мирослава Ірчана (1897 – 1937) стати одним із найактивніших зачинателів пореволюційної української драматургії та прози, а в Канаді – організатором робітничо-фермерської журналістики й літературного життя (1924 – 1930).
Ще юнаком М. Ірчан відчув могутню притягальну силу постаті й творчості русівського генія, про що писав 6 грудня 1924 р., перебуваючи в канадській провінції Манітоба: „Коли я вперше побачив Василя Стефаника, то дивися на нього, як на цінний і високомистецький образ. […] Мені було всього 19 років, і я на деякий час вирвався був з фронту в спокійне і далеке від смерті місто. Там, на велике щастя, зустрінув Стефаника. За мною був вже малий літературний доробок. Але я не посмів приступити і заговорити з великим артистом слова. Боявся я зруйнувати в своїй душі той святочний настрій, який вповивав мене цілого, коли дивився я на Стефаника. І я мовчки дивився. Сидів і дивився. Так проминув цілий вечір. З гордістю, що я бачив Стефаника, повернувся я на другий день на фронт” [3, с. 177]. З тієї ж Манітоби М. Ірчан писав до Русова, що уклав „довшу літературну характеристику” письменника і з нагоди його ювілею збирається створити „хоч би коротку книжечку” та починає передруковувати його давніші новели. Цим „ніби відкрив для всіх нову Америку. Люди не можуть відірватися від Ваших творів і навіть ті, що давніше читали їх, кажуть, що тепер вони цілком інакше розуміють їх та високо цінять автора” [3, с. 176].
Загіпнотизованість потужним словом краянина вловлюється не в одному прозовому творі М. Ірчана малої форми. Скажімо, імпульс від Стефаникового „Буду світ свій різьбити, мов камінь” вчувається в заспівних фразах новели М. Ірчана „Напівдорозі” з його першої книжки „Фільми революції” (1923): „Візьму долото і буду довбати. Буду довбати в твердому камені”, що, трохи видозмінюючись, проходять далі рефреном: „ Візьму долото і буду довбати. Буду довбати в твердому камені, у мармурі” [9, с. 7]. Стефаників мотив: „Таки не варт старому жити” відлунює в „канадському” оповіданні М. Ірчана „Апостоли” (1927): „… старому тяжко жити. Старим людям нема спасу нігде. Доки здужає робити, то добре, а як постаріється, то хоч живцем закопай в землю” [9, с. 130]. А в новелі „Юра Данищук” (1929) цей мотив збагачується іншим – страшною ностальгією українського емігранта за рідним краєм. У творах заокеанської тематики М. Ірчан талановито продовжив розповідь про долю галицького селянина, в якій поставив крапку автор „Камінного хреста”.
Ірчанів односелець Іван Ткачук (1891 – 1948) дебютував нарисовим твором у Коломиї ще перед Першою світовою війною. Мобілізований 1914 року до австрійської армії, звідав фронтових злигоднів, потрапив у російський полон. Під час громадянської війни редагував одну з червоноармійських газет, а в 20-ті роки працював у харківському видавництві „Західна Україна”, належав до однойменної літературної організації. Видав декілька збірок малої прози – „Помста” (1927), „Смерекові шуми” (1929), „За кавказькими хребтами” (1932) та ін. У ряді творів І. Ткачука (зокрема, „Шпіон”, „Незакінчений лист”) відчувається плідне навчання в школі майстра світової новелістики.
Ще більшою мірою можна стверджувати це стосовно уродженця недалекого від П’ядиків села Перерів Петра Козланюка (1904 – 1965), чия перша новелістична збірка „Хлопські гаразди” побачила світ у Харкові 1928 року. Власне, тоді ж висловив таку думку рецензент цієї збірки Григорій Косинка, підкресливши, що її автор є „талановитим учнем Стефаника, письменника, що єдиний, здається, майстерністю слова свого утворив в літературі українській власну школу”. А далі, висловивши думку, що майбутні дослідники творчості Козланюка завжди будуть згадувати „Покутську трійцю” – Мартовича, Стефаника й Черемшину, ще раз наголосив: „Але ми дозволимо собі звести цю талановиту трійку до одного знаменника – Стефаника, майстра, безперечно, найбільшого зі всієї трійки й найвпливовішого на молоду генерацію сучасних письменників” [20, с. 310].
Поміж тих, кого не оминув промінь сонця, що народилося в Русові, був і Юрій Никифорук (1896 – ? 1983) (псевдонім – Юрко Мережаний) з мого рідного Олешкова на Покутті. До 1912 року він мешкав у нашому селі та в Коломиї, де навчався в тамтешній гімназії. В 1912 – 1921 рр. проживав у Канаді та в США. Там почав писати (одноактівка „Сучасний гніт”, поставлена 1919 року організованим ним драмгуртком у місті Велланді). В 1921 р. реемігрував до України. Як зазначив Михайло Бажанський у біографічному словнику „Вічно житимуть…: Постаті від зарання історії аж до найновіших часів” (Дітройт, 1984), „під впливом великої пропаганди, що в Україні є українська влада, є українські школи, є українські літературні журнали, він рішився покинути Америку і поїхав до Харкова” [1, с. 304]. Працював в Українській книжковій палаті. Водночас розгортає літературну діяльність, видає книжку „Монтреаль” (1930), а також бібліографічний покажчик „Західна Україна” (1932), стає членом літературних організацій „Плуг” і „Західна Україна”.
Спостерігаючи, як один за одним опиняються в страшних пазурах „депеушників” „західноукраїнці”, Ю. Никифорук вирішує рятуватися від неминучої загибелі втечею до… Росії. Опинившись у Ярославлі, працював на гумово-азбестовому комбінаті, в інституті „Гумопроект”, на шинному заводі. Брав участь в укладанні „Библиографического обзора по шинам”, готував огляди технічних новинок для заводської газети, перекладав статті із зарубіжних технічних журналів (знав же дев’ять іноземних мов!). Десятки років змушений був писати про немилі серцеві „технарські” речі: гуму, шини, машини… і писати нерідною мовою. Більшовицька система знекровлювала українську літературу не тільки розстрілами її творців…
Без книжки Ю. Мережаного „Монтреал” художній літопис емігрантської одіссеї західноукраїнського люду в перші десятиріччя ХХ століття був би бідніший. Хоч автор означив твори цієї книжки скромною дефініцією „нариси”, підкреслюючи їх документальний характер, вони незрідка наближаються до оповідань і новел, позначених багатством життєвих спостережень, стефаниківським драматизмом, умінням окреслити кількома штрихами зримий людський образ, гарною назагал мовою („Антверпен”, „Не турбуйтеся”, „Кров”). Ностальгією за рідним селом, щемливими спогадами дитинства перейнято замальовку „Над Прутом”, що завершує збірку „Монтреал”.
Перебуваючи в Ярославлі, Ю. Мережаний кілька разів навідувався по війні до Олешкова. Про одні з таких навідин він схвильовано оповів у нотатці „Нова земля”, надрукованій у канадській газеті „Життя і слово” від 26 квітня 1976 року. Ось її фінал: „Новою стала земля моїх дідів і прадідів. Воістину гордий з того, що мені пощастило приїхати в гості до округи Василя Стефаника і подивитися, яка новина сталася на Покутті…
– Слухай, нене, син до тебе приїхав!”
Від уже згадуваних Іллінців до заморського міста Едмонтона пролягла життєва дорога Андрія Понура (1888 – 1952), чиї вірші Петро Кравчук включив до збірки „Поети Канади” (1958), а оповідки – до іншої: „Українські канадські письменники” (1971). Відомий літературознавець Федір Погребенник (1929 – 2000) відзначав: „Прості за змістом, невибагливі за формою оповідки А. Понура зворушують безпосередністю життєвих спостережень автора, викладених діалектно забарвленою мовою, точніше покутським діалектом. Таким, зокрема, є образок „Жебраки”, що стисло й емоційно відображає сумну картину життя-буття родини фермера Жмурчука, який опинився без роботи: „Аді, сходив-сми половину міста, питав роботи: по фабриках, та й кажут, шьо нема. Хоть удень свічку світи – роботи не найдеш. Людий сотками ходит, а кожний так ходит, якби за мерцем…”
Навівши це місце, Ф. Погребенник резонно запитував: „Відчуваєте інтонації тяжкої страшної мови персонажів багатьох новел В. Стефаника?” [21, с. 5].
Колоритним оповідачем був виходець із села Устя, що неподалік від Снятина, Дмитро Солянич (1876 – 1941), котрий у 1903 році емігрував до США, згодом перебрався до Канади, де замешкував в Едмонті впродовж кількох десятиліть, а закінчив свій життєвий шлях у місті Саскатуні. Живучи на батьківщині, брав діяльну участь у січовому русі, листувався з Іваном Франком. А в Канаді видав у 1932 році збірку оповідань „Хто винуватий?”, три з яких перевидано 2004 року в Снятині заходами краєзнавця Василя Харитона. Серед них найбільш довершене в художньому плані оповідання „Громадський суд”. Воно продовжує певною мірою „Побожну” В. Стефаника. Два інші твори, „Хто винуватий?” і „Покута”, йдуть у руслі Стефаникових новел трагічного забарвлення, але вони розтягнуті, малодинамічні.
Уродженець Снятина Михайло Бажанський (1910 – 1994) від 1949 р. також замешкував у США, однак до того була німецька, а ще раніше – чехословацька еміграція. Перебував у тісних стосунках з учасниками „Празької школи”, зокрема з Олегом Ольжичем, котрий присвятив йому один із віршів (підписано криптонімом М. Б.), а М. Бажанський, у свою чергу, звернув до постаті знаменитого поета й археолога низку статей й окрему книжку „О. Ольжич і його батьки” (Дітройт, 1986). Починав же Стефаників краянин із новелістики: 1935 року видав у Чернівцях оповідання „Емігрант” (під псевдонімом Михайло Вірлиний), а згодом – новелістичну збірку „У вирі життя” (Прага, 1941). Молода дослідниця свого краянина з Покуття Іванна Марусяк слушно зазначає: „Очевидний певний вплив уже відомого земляка на ранні твори М. Бажанського. Як і В. Стефаник, письменник сферою дії обрав село, героєм – селянина. Події відбуваються у теперішньому часі, на очах у читача, як у драмі. Як і для автора „Синьої книжечки”, для М. Бажанського характерна відсутність вступу-коментаря, розгорнутої експозиції, заокругленого фіналу” [12, с. 303].
З відходом Василя Стефаника за життєву межу магія його слова не тільки не розвіялася, а й не послабилася, навпаки, зросла ще більше, про що вже знаємо з тих 25 відповідей, якими відгукнулися на анкету профессора Василя Лесина діяльні учасники новелістичного процессу 60-х років минулого століття, а серед них – уродженець села Трач на Коломийщині Роман Іванчук.
На могилі русівського генія ще не встигла вирости перша трава, як малолітній син сільського покутського вчителя „випадково натрапив” у батьковій бібліотеці „на книжечку якихось оповідань, яка не мала обкладинки, і взяв її читати на пасовисько”. Тоді я був, здається, в другому класі, – пригадує Р. Іваничук, – і аж до четвертого носив її в пазусі, поки не порвав зовсім і вивчив майже напам’ять „Кленові листки”, „Дорога”, „Сини”. Та хто написав ці новели, повірте мені, я тоді й не поцікавився” [11, с. 91]. Подальше знайомство з творцем незвичайних новел, як зізнається наш сучасник, відбувалося за „досить цікавих обставин” чи обставини: „в першому класі гімназії мав я дуже суворого, сказав би, навіть жорстокого керівника Р. Ш., який за найменше порушення дисципліни казав переписувати (від одного до п’яти разів – в залежності від провини) оповідання, що називалося „Камінний хрест”. Ця кара була справді голгофським хрестом для гімназистів, і перед нею ми всі тремтіли і блідли. Не минуло й мене. Та сталося те, чого я сам не сподівався. Я залюбки переписав заданих чотири рази те оповідання і почав писати п’ятий раз, але вже своє – наслідувальницьке, а потім шостий, десятий і таким чином став малолітнім епігоном Стефаника, вивчивши нарешті його біографію”.
З викладеного робилося узагальнення:
„Здається мені, що сьогодні я вже звільнився від епігонства, але від впливу Стефаника не вільний. А хто вільний? Ми всі хочемо знати свій стиль, мріємо, щоб він був таким оригінальним, як у нашого вчителя, та це мало кому (а може, й нікому?) вдається; ми спинаємося на велику гору, яка називається Стефаниковою новелістикою, і до вершини нам дійти нелегко. Хтось з нинішніх чи грядущих новелістів таки діпнеться і піде далі – бо ж так мусить бути, – і в цьому буде заслуга його генія” [11, с. 91].
Твори В. Стефаника впливали на Р. Іваничука по-різному – залежно від того, в якому віці і в якому настрої читав їх. Найстрашнішою новелою здалися йому колись „Басараби”, найніжнішою – „Вечірня година”, найбільш філософською – „Дорога”, найрозпачливішою – „Сини”. Втім, цей перелік він змушений перервати: „Ой, зупинюся! Бо коли почну перераховувати, то всі будуть най-, най-, най-…
Попри всі обставини, письменник вдячний тій миті, коли до дитячих рук потрапила вперше потріпана книжечка Стефаникових новел, вдячний навіть тому псевдопедагогові, який, караючи Стефаником, мовби спонукав його писати щось своє, власне. І зрозуміло, найбільше вдячний „самому авторові” „Синьої книжечки”, „Камінного хреста”, „Дороги”, „Землі”, який подарував мойому дитинству першу насолоду від художнього слова, перші хвилювання, перші сльози над книжкою, які і зараз вміють потекти з трохи вже висохлих очей” [11, с. 92].
Це проникливе зізнання лягло на папір 11 серпня 1967 року, коли за плечима Р. Іваничука були три збірки малої прози: „Прут несе кригу” (1958), „Не рубайте ясенів” (1961), „Тополина заметіль” (1965), і коли ще була попереду знаменита фраза: „.. історичний роман – це моя стежина, до якої я йшов десять років…” А починалося, як і колись у В. Стефаника, з поезій у прозі – такої, як та, що дала назву Іваничуковій дебютній книжці, чи іншої, „Тополина заметіль”, з присвятою: „Моїй дружині”… І не тільки з поезій… Попри безперечну новизну, вловлюється щось від Стефаникових новел. І не лише Стефаникових. Має рацію Степан Микуш, коли в недавній статті зазначає: „Якщо Стефаник назвав себе „малим наслідником великого Франка”, то Р. Іваничука можна вважати визначним наслідником великого Стефаника і геніального Франка, бо у прозі нашого сучасника – і Стефаникова стислість форми, образність світогляду, і Франкова масштабність мислі, і лірична наснаженість М. Коцюбинського…” [17, с. 106].
З легкої руки Р. Іваничука, який свого часу опікувався відділом прози в журналі „Жовтень” (нині – „Дзвін”), дебютував на його сторінках новелою „Шумить тополя” (1965, № 8) юнак із покутського села Зібранівка Микола Гошко (1941 – 2003). Відтак ця новела у супрязі з трьома іншими („Весільний танець”, „Стелиться путівець”, „Повний місяць і яблуко”) відкривала колективну збірку творів молодих авторів „Калинові корали” (Ужгород, 1968). Далі були публікації в журналі „Дніпро” та в збірці „Від Дністра до Черемоша” і, нарешті, починаючи з 1972 року, – окремі новелістичні книжки: „Зозулі накували” (1972), „А обруч котиться” (1991), „Упав хлопець молодий” (1995), „Журавка” (1997). Критика вельми схвально зустріла ці видання, відзначаючи творче навчання в школі русівського генія і тематичну новизну та оригінальні риси новелістичного почерку покутянина й водночас буковинця (закінчивши Чернівецький університет, він працював у періодиці та в навчально-методичному центрі культури Буковини).
Володимирові Белку, уродженцеві Львівщини, чиє дитинство та юність виколисалися в покутському селі Устя, судився недовгий життєвий вік – 38 років (1942 – 1980). Писав він „оповідання-росинки”, як зазначено в преамбулі до однієї з його новелістичних публікацій, тобто прозові мініатюри, ще лаконічніші, аніж у В. Стефаника. Скажімо, одна з них, „Лист”, не має і десяти рядків:
„Після бою солдатові принесли листа з домівки. Прочитав і, втомлений, заснув із думкою: „відпишу потім…” А на світанку знову підняли в атаку. І…
Мати й досі чекає від сина відповіді.
... Відпиши своїй неньці листа зараз же, друже!”
Слів мало, а думок і почуттів ця „росинка” викликає багато. А вона не єдина у В. Белка. Тож його друкували і в обласних газетах Івано-Франківська, Чернівців, Вінниці, і в київських – „Молодь України” та „Колгоспне село”. По закінченні Чернівецького університету В. Белко вчителював, працював у районних газетах Снятина і Глибоки. Писав. Тішився донечками Зореславою і Мирославою. На жаль, недовго. Дружина Лідія Ісидорівна впорядкувала написане чоловіком. Книжка „Прострелена вишиванка” (1997) продовжує жити за вихованця школи В. Стефаника.
Із цієї школи – автор збірки образків та етюдів „Бузьки приносять щастя” (Снятин, 1993) Іван Грекуляк. У прикінцевому слові до неї він пише:
„Моя батьківщина – це мальовниче на Покутті село Трійця. Вона названа іменем Отця, і Сина, і Святого Духа. Тому зелені свята – то храмовий празник Трійці і моєї душі.
Тут володар дум селянських Василь Стефаник написав одну з найкращих і найтрагічніших новел – „Новину”.
Коли буваю у рідній Трійці, то неодмінно повертаю до криниці, з якої пив воду Стефаник. І собі п’ю – може, снаги дасть вода дзвонкова – творчої, стефаниківської…”
Що ж, ця криниця не скупиться на снагу для нашого сучасника.
Чільне місце в його збірці посів розділ „За Україну, за її волю!”, де перегуки зі Стефаниковими „Синами” й „Марією” („Стрілецькі зерна”, „Ясени”) продовжуються поетизацією фронтових („Гроза”, „Гудуть фронтові дуби”) та упівських змагань („Береза”, „Карб”, „Як знімали кіно…” та ін.). На вельми лапідарній площі образка І. Грекулякові вдається окреслити часом вражаючі картини боротьби повстанців з більшовицькими окупантами, як, приміром, у названому останнім образку. Тут ідеться про те, як в одному з надчеремоських сіл столичні кіношники знімали епізод фільму, в якому червонопогонники вели на страту юного упівця. Ось до високого дуба, на якому гойдалася мотузка, аби обвити шию хлопцеві, рвонулася з натовпу спостерігачів жінка, що втратила в сорок шостому році сина, спіткнулася і впала. Коли ж прийшла до тями, видавила з болем: „– Ви простіть… Але ви не знаєте, що мого Петруся не вішали. Йому енкаведисти переламали руки й ноги, а відтак живцем закопали в землю…” [5, с. 15].
Новелка „Гуси-лебеді” з розділу „На калині мене мати колихала” перейнята не меншим драматизмом іншого характеру. Тут попри ставок біжить полем дівчинка-школярка, зриваючи квіти й розмовляючи з пташками. Коли ж після пострілів з лугу перед нею падають закривавлені лебеді, вона гладить їх і шепче крізь сльози: „Гуси-лебедята, візьміть мене на крилята!” Фінал твору справді новелістичний:
„…А десь очеретами бродив заляпаний намулом чолов’яга-здоров’яга. Брудно лаявся і невдоволено потирав руки, що марне вистріляв набої і не знайшов гусей.
Йому було недовтямки, що на його совісті – вбита дитяча казка” [5, с. 40].
Ще іншої тональності сповнений розділ збірки – „Любов-кохання, мов той цвіт”, надто „усміхнені” образки „Свекруха і невістка” та „Ластівочки” – на традиційну, але нетрадиційно реалізовану тему.
Сучасні покутянки, Стефаникові краянки, остаточно спростовують думку, що написання новел – не жіноча робота.
Ярослава Василишин, що народилася, вчилася і трудилася на Снятинщині (тепер працює в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника) – авторка цілої в’язанки мемуарних новел, написаних на основі спогадів рідної сестри В. Стефаника по батькові – Марти Семенівни Ріпко, в чиєму домі авторка жила в 70-ті роки, коли вчителювала в Устю. Частину з них – „Зоря Саломеї”, „Сестра”, „Мачуха-верствачка”, „Неня”, „Біла любов Стефаника” – опубліковано в історико-краєзнавчому та літературно-мистецькому альманасі „Покуття” (1996, № 1, с. 127 – 134), що виходив у Снятині. Все це задушевні ліричні новели, які додають чимало свіжих штрихів до характеристики Василя Стефаника як людини через показ його стосунків із жінками різної міри наближеності до нього – матері, зведеної сестри, дівчини-ровесниці, що стала дружиною його батька по смерті матері, двох коханих – Євгенії Бачинської та Соломії Крушельницької.
Ще дві сучасні покутські новелістки, що творять не без благодатного впливу русівського генія, – Наталя Радиш (Грицюк) і Марія Стрипчук-Палійчук.
Перша походить із села Джурів, де закінчила середню школу, а після студій у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича викладає в цій же школі українську мову та літературу вже понад десять років. Починала з віршів, яких набралося на гарну книжку, що під назвою „Тінь від жіночого портрета” побачила світ 2008 року в Києві, у Видавничому центрі „Просвіта”. А трьома роками пізніше, у 2006-му, з’явилася в снятинській видавничо-друкарській фірмі „ПрутПринт” збірка Наталиних новел „Великодній дарунок”.
Проза Н. Радиш не гірша від її поезії, а в чомусь, може, й ліпша. Оце „щось” – життєва конкретика її новел, не надумані, а вихоплені з реального сьогоденного буття проблеми, колізії, персонажі, підслухана в сучасному людському середовищі мова.
Є в прозі Наталі Радиш щось від Василя Стефаника (передусім – лаконізм), від Марка Черемшини (ліризм), від Леся Мартовича (гумор), але це не наслідування видатних попередників-покутян, а творче навчання в них, прагнення налаштуватися на їхню хвилю за нових життєвих обставин. Зазначені якості притаманні як „дитячим” речам авторки, серед яких виділяється „Великодній дарунок”, що дав назву усій збірці, так і більшості творів для дорослих, надто – „Що робити?”, „Василь Покута”, „Остання спроба”, „Баба Яга”, „Інопланетянка”, „Подорож у Карпати”, „Нахаба”.
Марія Стрипчук-Палійчук родом із Олешкова, того самого, звідки згадуваний попереду Юрко Мережаний (Никифорук). Тут закінчила восьмирічку, а у Вовчківцях – середню школу, неподалік від якої, до речі, виступав колись, у 1914-му, з промовою на честь століття від дня народження Тараса Шевченка Василь Стефаник – про це в селі не забувають. Здобула дві вищі освіти в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича – українського філолога і психолога. Не один рік викладає в Снятині, в сільськогосподарському технікумі Подільського ДАТУ (Кам’янець-Подільський). У 2006 році видала першу поетичну збірку з напрочуд простою та місткою назвою – „Душа”, а 2008-го – книжку „Між добром і злом”, складену з віршів та прози – негабаритних оповідок, що засвідчують неабиякі можливості авторки і на цьому терені.
Проникливому педагогові, матері трьох дітей особливо вдаються твори з наймолодшими героями в центрі, яких вона змальовує тонкими ліричними, а нерідко й теплими гумористичними барвами. Мені здається, що Марійці Стрипчук-Палійчук слід і надалі пильно придивлятися та прислухатися до того, чим живуть, про що думають, як висловлюються її олешківські односельці та покутські люди загалом і відповідним чином трансформувати все це, пересіявши на ситі свого літературного бачення, викладати на папір у формі лаконічних оповідок – і нові здобутки не забаряться.
Вірний побратим Василя Стефаника Марко Черемшина, запитуючи у „Фрагменті моїх споминів про Івана Франка”, яке враження зробив на нього Каменяр, відповідав: „Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше” [29, с. 168].
Подібним чином можна було б підсумувати нашу розмову про вплив новеліста міжнародної потуги Василя Стефаника на його безпосередніх краян-літераторів, відтак – на усе українське і світове письменство. Не випадково Василь Стус ставив русівського генія у такий вельми поважний європейсько-американський літературний ряд: „Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю „густу” прозу – Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер” [26, с. 8]. Процитованих „Двоє слів читачеві” було написано в Києві, у 1969-му.
У цих нотатках не було й натяку на з’ясування „густини” Стефаникової прози, як і зіставлення її з творчістю метрів світової новелістики. Лишень частково йшлося тут про відлуння цієї прози у доробку позапокутських літераторів України – головно у зв’язку з відповідями на питання анкети, які запропонував письменникам професор Василь Лесин. Наголос зроблено на ролі русівського генія в творчому житті безпосередніх його краян, людей, що пов’язали свою долю з формами малої прози. Мабуть, не всі з них потрапили в поле нашого зору. Та думається, що й залучений до розмови фактаж не залишає сумніву в тому, що вплив великого новеліста на земляків особливий, що важко знайти подібні аналоги у світовому письменстві.

Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Чернівці
Відомому вченому, поетові і критику Богданові Мельничуку виповнюється 75 років!
Щиро вітаємо нашого постійного автора з цим гарним ювілеєм, зичимо йому здоров'я, снаги і добра та натхнення у творчості!
З роси і з води!
«ДЗВОНАРІ»


Література
1. Бажанський Михайло. Вічно житимуть…: Постаті від зарання історії аж до найновіших часів: Біографічний словник. – Дітройт, 1984 – 524 с.
2. Василишин Ярослава. Зоря Соломеї; Сестра; Мачуха-верствачка; Неня; „Біла” любов Стефаника [новели] // Покуття: Історико-краєзнавчий та літературно-мистецький альманах. – 1996 – № 1(2). – С. 127 – 134.
3. Василь Стефаник у критиці та спогадах: Статті, висловлювання, мемуари / Упорядкув., вст. стаття та прим. Федора Прогребенника. – К.: Дніпро, 1970 – 484 с.
4. Вільде Ірина. Незбагненне серце: Упорядкув., вст. стаття „Забутий світ Ірини Вільде” і прим. М. А. Вальо. – Львів: Каменяр, 1990. – 256 с.
5. Грекуляк Іван. Бузьки приносять щастя: Образки, етюди / Переднє слово Мирослава Попадюка. – Снятин: Покуття, 1993. – 64 c. + післяслово автора на обкл.
6. Гринюк Лесь. Про Василя Стефаника // Поступ (Коломия). – 1904. – Квітень-червень. – Чч. 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 23, 24.
7. Гринюк Лесь. Весняні вечори: Новели / Переднє слово Василя Верниволі. – Київ – Ляйпціг: Українська накладня. Коломия: Галицька накладня, [1920].
8. Гошко Микола. Шумить тополя [Рубрика „За столом новеліста”]. – Жовтень. – 1965 – № 8. – С. 111 – 115.
9. Ірчан Мирослав. Вибрані твори: В 2-х т. Т. 2. – К.: Держлітвидав України, 1952. – 466 с.
10. Козланюк Петро. Твори: В 4 т. Т. 3. – Оповідання. Фейлетони. – К.: Дніпро, 1975. – 392 с.
11. Лесин В. Вінок шани Стефаникові [Преамбула і публікація відповідей 25 українських письменників на питання анкети] / Укр. літературознавство. Вип. 13. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1971. С. 89 – 102.
12. Марусяк Іванна. Михайло Бажанський у зв’язках з Буковиною // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 394 – 398. Слов’янська філологія. Зб. наук. праць на пошану проф. Богдана Мельничука з нагоди його 70-річчя. – Чернівці: Рута, 2008. – С. 302 – 304.
13. Мельничук Богдан. Нитка з маминого клубка: Про забутого письменника Юрка Мережаного (Никифорука). Републікація його творів „Тіммінс” та „Антверпен” // Літературно-мистецька Буковина: Крайова письменницька газета. – 1998. – Лютий. – № 2(4). – С. 14-15.
14. Мельничук Богдан. Оповідач із Тростянця [Вст. стаття і републікація образків Миколи Зоряного „Сирітська доля” та „Сини”] // Голос Покуття (Снятин). – 2001. – 7 грудня – С. 6.
15. Мережаний Юрко. Монтреал: Нариси. – К.: Західна Україна, 1930. – 32 с.
16. Мережаний Юрко. Нова земля // Життя і слово (Торонто). – 1976. – 26 квітня.
17. Микуш Степан. Поетика Р. Іваничука-новеліста // Меч і мисль: Творчість Романа Іваничука у національних вимірах української культури: Зб. наук. праць. Вип. 9. Серія: Українська філологія: Школи, постаті, проблеми. – Львів – Ужгород, 2009. – С. 105 – 110.
18. Михайлюк Іван. Колоски: [Оповідання і поезії, упорядкув. і вст. стаття В. Лесина та О. Романця]. – Львів: Кн.-журн. вид-во, 1959. – 252 с.
19. Пеленський Євген-Юлій: Життєписно-бібліографічний нарис / Ред. колегія: Ярослав Падох, Анатоль Курдидик, Роман Микитович. – Львів, 1994. – 116 с. [Наук. Т-во ім. Т. Шевченка у Львові: Визначні діячі НТШ, № 4].
20. Погребенник Федір. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. – К.: Дніпро, 1980. – 362 с.
21. Погребенник Федір. З Україною в серці: Нариси-дослідження про творчість письменників-прикарпатців у діаспорі. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1995. – 80 с.
22. Радиш Наталя. Великодній дарунок: Новели / Ред. і вст. стаття „Це – талановито” Б. Мельничука. – Снятин: Видавн. фірма „ПрутПринт”, 2006. – 52 с.
23. Солянич Дмитро. Хто винуватий?: Оповідання, листи / Упорядкув., передмова та прим. Василя Харитона. – Снятин: Видавн.-друк. фірма „ПрутПринт”, 2004. – 52 с.
24. Стефаник Василь. Твори / Упорядкув., підгот. текстів та прим. В. М. Лесина і Ф. П. Погребенника. Вст. стаття В. М. Лесина. – К.: Дніпро, 1964. – 552 c.

Немає коментарів