Недожер (казка)

Share:
Марія Гайдук

У темному лісі, глибокій печері, серед гір скелястих жив страшний Недожер. Він був дуже відлюдькуватий і тому оселився у найпохмурішому, на його погляд, місці. Вхід до печери ховав бурхливий водоспад, сіючи навкруги водяним пилом день і ніч. Взагалі-то Недожер мав старовинний замок із високою вежею. який стримів на верхівці гори. Замок дістався Недожерові у спадок від багатої прабабусі. 
Там працювала сила-силенна слуг, навіть військо маленьке власне було. Але Недожер, привчений люблячою прабабусею любити тільки себе, не хотів ні з ким знатися.
Гнівався, коли прислуга часто потрапляла йому на очі. Більше за все. Недожер любив сидіти на самоті у темній печері і їсти. Або ж на балконі високої вежі і знов їсти. З дитинства привчений, що все найкраще повинно належати лише йому одному, Недожер вважав найкращим смачну їжу. Походив він з сімейства велетів, тож уявіть собі, скільки смачної, дуже смачної та найсмачнішої на світі їжі готували слуги щодня для свого ненажерливого хазяїна. , Недаремно він любив проводити час у своїй темній печері — ніхто і не знав, що там зберігалися незліченні поклади золота і дорогоцінного каміння. Тому багатій Недожер міг дозволити собі купити будь-що. По дорозі, що веде до замку, постійно котилися вози, снували слуги з мішками і корзинами, квапилися хазяйки із кошиками, повними свіжих домашніх продуктів. Усі селяни отримували непогану платню за свій товар і старанну працю, але нікому з того не було ніякої радості. Справа у тому, що Недожер через свою надмірну жадібність постійно замовляв кухарям різноманітні страви, щодня щось новеньке, та такими величезними порціями, що не міг подужати все те з'їсти. Дарма, що велет. А жадібна, не лагідна натура не дозволяла Недожерові із кимось ділитися, пригощати, або запрошувати на вечері. Тої кількості їжі, яку щодня постачали йому селяни, запросто вистачило б на гучний бенкет у невеличкому королівстві — усі б наїлися, ще й на сніданок би вистачило. Але Недожер завжди і снідав, і обідав, полуднував і вечеряв сам, один, у повній тиші. Із величезним задоволенням він виїдав шматки м'яса із глибокого чану борщу, а потім- бах! - штурляв той чан ногою і борщ виливався з високої башти. Із великого, гарно прикрашеного солодким тістом короваю Недожер видлубував родзинки і цукати, а саму хлібину жбурляв кудись подалі і дивився- чи далеко полетить? Ніколи й крихти не запропонував маленькій пташечці, що частенько прилітала і мовчки стрибала неподалік, зрідка поглядаючи у бік Недожера маленькими очицями-намистинками. Якби та пташка була якогось надзвичайного кольору, мала чубчик на голові та довгий пишний хвіст, то Недожер обов'язково звелів би спіймати її та посадити у золоту клітку- щоб належала йому. Але, на пташчине щастя, вона була простенька, з жовтуватим пір'ячком - одним словом- звичайнісінька пташиночка, і нічим не привертала жаднюги увагу.
Пташечка лише завбачливо відлітала, коли з вежі або печери вилітали, мов купа сміття, миски з салатами, недоїдені смажені рибини та понадкушувані печені поросята- щоразу під новим соусом. Навіть заморські фрукти та ласощі ніколи не зберігалися дбайливо для частування дорогих гостей, бо ніхто до злого нечупари у гості не ходив. Спочатку слуги намагалися прибирати рештки їжі, якою смітив Недожер. Дещо під'їдали лісові звірі, дещо7бродячі собаки. Але потім жалкували про це, бо Недожер пильнував, аби ніхто не підбирав навіть зіпсованих і покинутих харчів. Стріляв по звірях камінцями з великої рогатки. Влучить- і регоче неприємним голосом. (Атож, гарно сміятися теж треба вміти). Потім Недожерові спала на думку ще одна розвага — він під час обіду викликав до себе слуг, нібито у справах, а коли людина підходила до нього, він щосили заліпляв їй обличчя кремовим тортом. Бідолаха тікав, а Недожер жбурляв йому у спину солодощами у цукровій пудрі, піднімаючи цілі хмари солодкого пилу. І це його страшенно веселило.
У людей начебто і не було підстав нарікати на хазяїна, бо отримували непогану платню за свої клопоти. Вони могли навіть вважати себе заможними, бо мали куди постачати продукти. Але ж старанна і важка праця біля землі та худоби має не тільки грошову ціну! Кожен господар, дбаючи про худобинку і рослинку, поважає свою працю і хоче отримати повагу від того, для кого він усе це вирощує. А такої нахабної зневаги і презирства до людської праці, які щодня виявляв Недожер, ще світ не бачив!
Змовилися люди і пішли із проханням до славетної чарівниці, що звалася Матір'ю Лісу. Мешкала вона у сусідній діброві.

— Чула я про вашу біду,- відповіла Матір Лісу. -Раніше я опікувалася лише рослинами і тваринами, але нині хочу вам допомогти. Та й лісові мешканці потерпають від Недожерових витівок- недоїдки розкидає, ті псуються і дуже смердять. Багато тварин поранив із своєї рогатки. А як лісом ходить на прогулянки, то обов'язково накаже слугам визбирати усі ягоди, гриби та горіхи. Ніколи не подумає, що не йому це належить, а звірям. Взимку вони через нього голодують.
Вклонилися люди і звірі Матері Лісу, благаючи напоумити злого бешкетника. Помолилася Матір Лісу Природі (бо жоден злочин проти природи не залишиться непокараним). І сталося так, що із кожним недоїденим шматком їжі Не дожер став зменшуватись і слабшати. Отож, десь за місяць чи півтора Недожер із жахом помітив, що давно уже не велет. Згодом він навіть втратив розміри звичайної людини, одного ранку прокинувся не більшим за п'ятирічну дитину. Гномиком став, коротше кажучи.
Наздогнало таки Природине покарання невдячного нечупару. І люди його покарали— пішли геть із замку, не схотіли йому більше служити. Гірко плакав у своїй печері Недожер, уперше в житті плакав. Бо з дитинства всі йому прислуговували, виконували найменші забаганки, за шкодоробство не карали. То й не мав через що плакати. Тепер Недожерові навіть їсти не хотілося- таким самотнім і збентеженим почувався. А пожалітися нікому- друзів у нього нема!
Піднявся Недожер на вежу, вийшов на балкон, де завжди трапезував, а там на величезних столах стоять іще відучора срібні й золоті таці зі стравами заморськими, глеки величезні із напоями, коробки й коробочки із ласощами... Та як зойкне,як заголосить! бо зрозумів, через що так сильно зменшився.
Тепер Недожерові навіть лячно було починати яку-небуть страву їсти. Залишків не можна лишати, а скільки ж подужає з'їсти маленький гномик? Вперше у житті опинився Недожер у скрутному становищі. Спустився він зі своєї вежі униз, у палац. Ходить коридорами — ніде нікого нема, пішли собі слуги, відмовились від хорошої платні поганого хазяїна. Коли заходить на кухню- аж там сидить біля коминку старенька-старенька бабця, чистить картопельку і вкидає її в малесенький казанчик. А той булькає і смачну пару над вогнищем пускає. Якийсь сивий, і, видно, слабенький вже дідусь помалу ходить, спираючись на палицю і по одній дровинячці до комину носить.
-А хто ви такі?- здивовано дитячим голосом спитав гномик-Недожер дідуся і бабусю.
-Не пам'ятаєш нас, Дитятко?
Дитятко... дитятко... Це ж так називали його у дитинстві няня і вчитель! Няні Недожер завжди не слухався і провину за всі свої витівки звалював на неї. Вчитися зовсім не хотів, тож вчителя дбайлива прабабуся вигнала, щойно Дитятко вивчилося читати по складах і рахувати на пальцях.
-Няню, вчителю, це ви! Пробачте мені, будь ласка!- зі сльозами вигукнув наш невдаха-гномик і кинувся обіймати давно забутих, а тепер таких рідних небайдужих до нього людей.
-Як же ви тут опинилися?
-Почули ми, синочку, про той урок, який змусили тебе завчити люди та Матінка- Природа. І соромно стало нам, що не змогли іще змалечку тебе розуму навчити. Адже ми й досі відчуваємо відповідальність за тебе, дитинко.
-Я виправлюсь і не дозволю вам більше соромитись замість мене!- запально вигукнув Недожер.
Тут як раз суп доварився і старі запросили Дитятка до столу. Навіть кухонні столи й стільці виявилися завеликими для нього, і вчитель відшукав у коморі маленький стільчик і столик, які вже понад тридцять років валялися без діла. Обтерли з них пилюку, поставили маленьку мисочку і налили в неї один ополоник простого овочевого супу. Вибравши найменший окраєць хліба, Недожер сьорбнув юшки і неймовірно здивувався- ніколи не куштував нічого смачнішого! З апетитом виїв суп до крапельки, старанно обтер мисочку_хлібом, і кусничок той проковтнув, ложку облизав і крихти хліба усі до єдиної зі столу повизбирав — з'їв.
Чемно подякував стареньким, а ті дивляться на нього уважно і мовчать. Здогадався Недожер, зліз зі стільчика, узяв миску та ложку, пішов до чану з теплою водою і помив після себе посуд. Уперше в житті! Заясніли посмішками обличчя няні та вчителя. Недожерові так це сподобалось, що він і їхні тарілки помив, а столи ганчірочкою старанно повитирав.
З того часу кожного дня Недожер по хазяйству порався, готував, прибирав у палаці, доглядав за садом та городом. Звісно, не все одразу добре виходило, але ж він старався! Щовечора




вчитель викладав йому історію і математику, поезію і співи. Няня коло них сиділа, шкарпетки Дитяткові в'язала, перешивала велетенський одяг на маленькі курточки і штанці, та тихенько раділа, що кожного місяця треба було ладнати все більшу одежинку. Бо Недожер таки став збільшуватись!
Якось у неділю пішов він лісом прогулятися, для няні букетика зібрати. Пісеньку співає, життю радіє. Аж раптом із гущавини вискочив до нього кульгавий собака і гарчить. Малий закляк на місці і не може навіть на допомогу погукати. Добре, що нагодився лісник і собаку до себе прикликав.
-Не бійся, малий, він тебе не скривдить. Це добрий собака, шкода лише- той недолюдок із вежі поранив його каменюкою, лапу йому підбив. Ось, тримай, малий,- і лісник, погладивши по голівці зарюмсаного Недожера, пригостив того лісовим яблучком.
Дорогою додому грався Недожер яблучком, а як піднявся у вежу, згадав кульгавого собаку та інших звірів, у кого поцілив камінням, і гірко-гірко заплакав із сорому і жалю. Прилетіла на його голос маленька пташечка, сіла йому на плече.
-Пташечко, хоч тебе я ніколи не кривдив!- вигукнув радісно Недожер.
-Кривдив. Кривдив тим, що ніколи не помічав,- відповіла пташка.- Але я на тебе не ображаюсь.
-Чим же тебе пригостити? Хочеш яблучка?
Пташка подзьобала яблучко, причепурила пір'ячко та як заведе пісню звивисту та ніжну! Слухає Недожер- ніби й сам на пісеньку перетворюється дивну та прегарну.
-Хто ти, пташко?
-Я- твоя душа.
-Це ж треба, яка співоча у мене душа! Допоможи мені, пташко, порадь, як мені вибачитися перед усіма, кого я скривдив?
-Ні, Недожере, нічого я тобі не казатиму, лише щодня співатиму для тебе, аби ти запам'ятав мою пісеньку.
З тих пір Недожер, до якого прийшла мудрість, щодня намагався робити добрі справи для всіх. Виріс не велетом, а таким собі добрим чолов'ягою. Слуги повернулися до нього, полюбили свого доброго та щедрого хазяїна. Лісові звірі теж його полюбили, бо Недожер тепер дбав про них. До всіх навчився він ставитися з пошаною, і тепер щодня слухав чудову щиру пісню своєї люблячої душі.

м. Кривий Ріг

Немає коментарів