Перейти до основного вмісту

Лишив людям пісню

Якось ще в студентські літа мені довелося бути на одній приватній забаві. Товариство, що зібралося, було по молодечому безтурботне і веселе. Було гамірно. Всі намагалися розповісти щось веселе і перекрикували один одного. На вершині цих молодечих веселощів один юнак, вже трохи старший за присутніх, взяв в руки гітару і вдарив по струнах. Всі обернулися до нього чекаючи, певно, батярських куплетів, які він вмів майстерно виконувати. Та Славко (так звали юнака), перебравши кілька акордів, заспівав високо емоційно, проникливо і в той же час глибоко інтимно : «Порвались вже гітари струни дзвінкі, вже осінь і осінь в серці моїм». Це було танго, - щемливе і сентиментальне, наївне, а тому щире. Танго про втрачене кохання і втрачені сподівання. Все товариство принишкло і з замилуванням слухало співця.


З того часу ця пісня увійшла і в мою свідомість. Та про те, хто написав її, я не знав нічого. Розпитувати у ті часи про речі забуті, хоч і не такі далекі було не дуже безпечно. Та одного разу трапилася нагода і я запитав про її авторство А. Кос-Анатольського. «Вже осінь»?... – перепитав він і замислився на якусь мить, – був тут такий музикант Володимир Тритяк… Ні-ні! Не Третяк, –це вже на моє перепитування, - а саме Тритяк. Він десь загубився у світах. Але його вже, певно, немає. Він був старший за мене.
Того 1983 року, коли відбулася ця розмова, Анатолія Йосиповича не стало, а вже через два роки почалася знаменита «перебудова». Ще трохи згодом впали заборони на репертуар, і коли я складав естрадну ретро - програму, я вирішив вивести цю пісню на сцену. Через друзів ледве розшукав телефон Славка, що колись співав цю пісню на забаві. Я попросив п. Славка продиктувати мені слова пісні (мелодію я пам’ятав). Але на моє велике здивування від нього почув таке: «Та що ти, друже, це було копу літ тому. Я вже давно не співаю і слів ніяких не пам’ятаю». Це мене приголомшило, але не надовго. Я продовжив пошуки. Зрештою, допомогла моя колишня студентка п. Суха. Вона познайомила мене зі своєю тетою, яка в своєму достойному віці пам’ятала дуже багато пісень. Вона й продиктувала мені слова. А трохи згодом моя нова знайома п. Коваль подарувала мені ноти. Так пісня «Вже осінь» увійшла у репертуар ансамблю «Львівське ретро». З цією піснею в програмі ансамбль виїхав 1991 року в гастрольну поїздку за океан…
Один з концертів, під час цієї поїздки, мав відбутися в українському відпочинковому центрі «Союзівка» , що під Ню-Йорком. ( Кернгстон. Церква св. Трійці ). В невеликому світлому залі заздалегідь виставлялися мікрофони, підготовлялися крісла. І раптом до мене долетіла фраза однієї місцевої пані, що, власне, порпалася зі стільцями: «Нині буде і пан Тритяк». «Чи бува не музика?»- запитав я. «А якже – він самий»- була відповідь. –
-То він написав пісню «Вже осінь»?
- Він. А звідки ви знаєте?
«От так несподіванка» – подумав я, і у відповідь тільки посміхнувся. А згодом, звертаючись до жінки, попросив: «Посадіть, будь ласка, п. Тритяка в перший ряд ось на це місце.
- Добре - відповіла пані.
Концерт мав розпочатися, а я дивився – хто сяде на визначене місце у першому ряду. До нього підійшов впевненою ходою високий старший чоловік. Про таких можна сказати, що він був рівний, як свічка. Під його дбайливо розчесаним сивим волоссям проглядало інтелігентне обличчя. Видно, що його тут усі добре знали, бо його уклін-привітання був загальним. Розпочався концерт. Вже не пригадую, чи знав п. В. Тритяк, що виконуватиметься його пісня, і те, в який спосіб вона мала бути подана, але у всіх присутніх перехопило дух, коли співачка Леся Боровець, що інтерпретувала пісню «Вже осінь», під час оркестрового програшу підійшла до маестра і вони вдвох, прийнявши позицію танцю, обійшли коло авансцени у ритмі танго.
Після концерту я довго бесідував з п. Тритяком. А наступного дня умовилися зустрітися з композитором усім колективом. Цю зустріч ми записали на відеокамеру. Зустрічався з ним ще й третій раз.
Під час цієї останньої розмови п. Володимир повідав мені свою історію, яка в значній мірі є типовою для українського інтелігента, що вже в гаснучому полум’ї Другої світової війни мусив покинути Батьківщину і податися в еміграцію.
Він народився у невеличкому живописному бойківському містечку Хирові, що лежить на теперішньому кордоні з Польщею, 12 січня 1912 року. Тут же вчився у школі, а до гімназії вступив у м. Самборі. Вже в гімназії виявив музичні здібності і назавжди вирішив зв’язати з музикою своє життя. Тому після закінчення гімназії їде до Львова, де вступає до Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка в клас скрипки. Але вчиться тут недовго. Незважаючи на те, що в Інституті працювали надзвичайно високої кваліфікації педагоги, польський уряд, через український характер закладу, довший час відмовлявся надати право випускникам цього закладу викладати в школах. Тому часто випускники Інституту після закінчення навчання вступали ще в консерваторію ім. К. Шимановського, щоб здобути таке право. Володимир не мав часу довго чекати на це, бо матеріальне становище його було досить хитким і він після двох місяців навчання у ВМІ ім. М. Лисенка перейшов до консерваторії ім. К. Шимановського. Тут, власне, він познайомився з А. Кос-Анатольським, який екстерном складав іспити після закінчення ВМІ ім.
М. Лисенка, «з видження» був знайомий також з Є. Козаком. Тут же одночасно з ним вчилися тенор Осип Стецура, що помер на еміграції, Іван Задорожний – пізніший диригент «Думки» в Америці.
Теорію музики та солоспів викладав В. Тритяку відомий український співак Р. Любінецький. Власне він зміцнив у молодика віру в свої сили та любов до вокальної музики. Це знадобилося йому у подальшій педагогічній та творчій праці.
Після закінчення консерваторії Володимир Тритяк працював якийсь час в самбірській приватній польській гімназії. Але його бажанням було працювати в державній українському закладі. У 1938 році така праця знайшлася у м. Рівному. Там перебував до 1941 р. Війну частково перебув у Львові. Тут співпрацював з театром малих форм «Веселий Львів».
Від 1944 р. перебував у Мюнхені, де викладав у табірній українській гімназії. Потім чотири роки мешкав у Парагваї. Був диригентом оперного театру в м. Асунсіоні. Тут же активізував свою виконавську діяльність на скрипці. Виконував, зокрема, скрипкові концерти Моцарта та Бетховена, «Думку» М. Лисенка; грав в угорськомуу квартеті. Потім – США. Коли їхав туди, не думав і не гадав, що там доведеться право на викладання музики знову підтверджувати новими студіями. 1958 року закінчив бакалаврат в Ратґерс Університеті. Після того мав право викладати у американських навчальних закладах. Але на цьому навчання не закінчив – через три роки захистив магістерку з диригентури в Райдер Університеті. Згодом грав у симфонічних оркестрах, 19 років викладав у школах «Монтгомері» та «Тампшин». Звідти й пішов на пенсію.
Свою історію В. Тритяк виклав просто і спокійно. Він не наголошував на тих трагічних сторінках, які довелося пережити кожному тодішньому емігранту. В центрі його розповіді залишалася сама праця і музика. І тому, я не міг оминути питання про його популярну пісню, що залишилася жити в Україні, після того, як її автор змушений був покинути Батьківщину.
– Коли і як Ви, п. Володимире, написали пісню «Вже осінь»?
- В 30-х роках молоді люди захоплювалися ліричними піснями, написаними у ритмі танго, - пояснив співрозмовник. Це була тоді новинка. Можна сказати, крик моди. Але мода виявилася не одноденкою. В танговій пісні можна виразити великі почуття і різноманітні емоції. В ритмі танго пишуть і тепер пісні, а тим більше писали в час моєї молодості. Безпосереднім же поштовхом до написання стало спостерігання природи в чудовому Стрийському парку. Ви там колись бували?
-Я живу біля цього парку і мої вікна на нього виходять.
–Тоді ви знаєте як шелестить осіннє жовте листя під ногами від верб, що ростуть над парковим ставком, ви знаєте як гаряче-червоно виблискує килим з осіннього листя під буками. А якщо до того додається певний настрій, то може народитися і пісня. Так народилася вона і в мене. Слова виникли разом з мелодією.
-A хто виконував цю пісню?
-У Львові у «Веселому Львові» співав Осип Стецура, а тут в Америці – Ігор Раковський з оркестром Богдана Гірняка.
-Ваша дружина, певно, боготворила цю пісню.
- О, ні! Навпаки, була дуже ревнива до неї. Особливо не сподобалися їй слова «Скажи, що любиш ти мене». Але пісня пішла в люди і мене це тішить.
Митець не відповів на питання, чи він раніше одружився, чи написав пісню. Натомість сказав:
-Я одружився у 1942 році. Маю двоє дітей. Марта Федорів має бізнес в Україні, а син Юрій Тритяк працює лікарем-окулістом у Львові.
Останньою темою нашої розмови були ті зміни, що відбувалися в Україні. Було літо 1991 року. Україна стояла на порозі своєї незалежності. Володимир Тритяк виявився далеко не байдужим до того, що діялось на Батьківщині. Більше того, він горів тими подіями. Сам він в Україні останнім часом не був, але з великим захопленням переказував враження своєї дочки, яка була не тільки свідком, а й учасницею революційних мітингів, що там відбувалися. З тремтінням в голосі розповідав, як дочка побачила в колоні, що йшла поруч, єврейську жінку з українським прапором в руках. Вона кинулася до неї і вони обнялися в одному пориві. Бачив, як і його дочка, запоруку волі України в тому, що всі громадяни підтримують незалежність.
-Чи ви писали ще щось крім пісні «Вже осінь»? - запитав я.
-Дещо писав- відповів він – і на останню нашу зустріч приніс стосик нот –рукописів своїх творів. Була там ще одна естрадна пісня – зі словами автора музики – «Дві зіроньки». Її також виконували у «Веселому Львові». Вже пізнішою, «американською» датою був позначений вальс «Весна». Несподіванкою для мене став твір «Ні долі, ні волі» - озвучення першого вірша ще юної Лесі Українки. Якщо цей твір лише опосередковано відтворював настрої і моральний стан автора музики, закиненого гіркою долею далеко від Батьківщини, то в іншому творі, написаному на власний текст, передається конкретно вболівання за співвітчизниками, що опинилися в концентраційних таборах. Взагалі ж переважала в цих творах тематика патріотична. Написані вони були простою музичною мовою, доступною для виконання вишколеним аматорським колективам.
Передаючи ці ноти мені, Володимир Тритяк не вихвалявся своєю працею, натомість, з лагідною усмішкою, скромно, навіть наче б трохи ніяковіючи, промовив: «Хотів щось лишити людям».
Ці слова нагадуються мені нині, коли композитора, диригента, музичного педагога Володимира Тритяка вже немає серед нас (він помер у 1996 році), а його пісня час від часу звучить то з радіо, то в концерті, а то на вечірці, в безтурботному молодіжному товаристі так, як мені довелося її почути багато років тому. І, можливо, в такій хвилині якийсь молодий хлопчина на ім’я Славко (Роман, Мар’ян, Микола….і т. д.) візьме в руки гітару, вдарить по струнах і перечуленим голосом заведе: «Порвались вже гітари струни дзвінкі…». А зачароване товариство слухатиме співака і відкриватиме для себе нові обрії старих призабутих , але завжди молодих пісень. І не дивно, бо струни гітари рвуться, а струна пам’яті залишається вічно з нами.
Олександр Зелінський

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Шевченко - музикант

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!


Т. Шевченко, «До Основ’яненка»

Тарас Шевченко – пророк, мислитель, поет, художник, музикант, фольклорист-етнограф, археолог, історик. Мистецька постать Кобзаря у всій своїй багатогранності є монолітна, цільна, з нерозривною єдністю творчого мислення. Різні види художньої діяльності нашого митця становлять органічне ціле, взаємно розвиваючи, доповнюючи і пояснюючи один одного.

Казка про лісовика

ГАЛИНА
СМЕРЕЧИНСЬКА

КАЗКА ПРО ЛІСОВИКА

У зеленій шапці лісу,
Там, де сон гамак свій звісив,
У хатинці біля броду
Жив дідусь білобородий.
То маленький лісовик,

Дармувати він не звик.

Василь Стефаник і розвиток новелістики на покутських теренах

Коли відзначалося сторіччя від народження русівського генія, видатний український літературознавець, професор Чернівецького університету Василь Максимович Лесин (1914-1991) обнародував у малотиражному відомчому збірнику „Українське літературознавство” простору добірку „Вінок шани Стефаникові”, складену з відповідей 25-ти тогочасних українських прозаїків на запропоновані ним запитання про час та обставини першого їхнього знайомства з новелами великого майстра та про вплив на їхню подальшу письменницьку долю. 
Будучи яскравим взірцем господарського дбання про джерельну базу філологічної науки, аналогів якому не так уже й багато спостерігалося тоді, а в наші дні ще менше, „Вінок...”роботи буковинського вченого і нині слугує та й буде слугувати осягненню незвичайного резонансу творчості новеліста з Покуття в українській і світовій літературі. „Нехай ціпеніє з подиву світ – кожна маленька новела варта драми Шекспіра.