Перейти до основного вмісту

Публікації

Показано дописи з Квітень, 2012

Острів мороку

Василь ТЕРЕЩУК (уривки з роману. Журнал  "Дзвін". число 4, 2012 р) Повний текст твору читайте у блозі автора.
Розділ IV
Ця стежка не веде до саду із олив,
Де вчора ще Ісус на камені сидів.
Ця стежка йде не вниз, вона не вгору йде…
О Господи, куди вона мене веде?
Надія Степула

Вечеря видалася напрочуд приємною і зовсім не нудною. Рибні страви, що їх приготувала Аніта, танули в роті. Генрих дбав, аби їхні келихи не залишалися сухими. Вино шуміло у головах, але ніхто по-справжньому ще не захмелів. Теодозій сидів навпроти Аніти та Соломії, що вже встигли порозумітися і знайти спільні теми для розмови. Андрій ретельно пережовував шматки фаршированої щуки, дивуючись, що ще й досі не натрапив хоч би на одну кістку. Він час від часу штовхав Теодозія ліктем і, киваючи чи то в бік Аніти, чи, може, залишків риби, казав:
- Старий, вона – чудова.
Теодозій кивав головою, дослухаючись до теревень дівчат. А тим часом пальці ноги однієї із них вже доповзали під столом до його коліна. «…

Музичне життя й музична освіта Галичини

(ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ РОЗВИТКУ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ)
Музичне життя й музична освіта Галичини – яскраве та самобутнє явище у культурному просторі України. На західноукраїнських землях, які довший час перебували під владою Австро-Угорщини, а згодом Польщі, доля народу була важчою, ніж в інших регіони, умови національно-культурного становлення – ще складнішими. І розвиток національної музичної культури в Галичині залежав, здебільшого, від ініціативи окремих її представників і, переважно, приїжджих музикантів. Характерною ознакою музичного життя цього регіону була багатонаціональність. Адже тут жили та працювали не лише українці, а й поляки, австрійці, німці, росіяни, євреї, вірмени, чехи. 
Безумовно, жоден з виконавців-солістів не міг обійтися без допомоги такого музиканта як концертмейстер. Щоправда, раніше його йменували „акомпаніатором” через те, що він лише керував виконавцями під час вивчення ними партій та акомпанував їм у концертах. Та й функції акомпаніатора часто виконува…

В родині тижня (прочитайте дітям)

Теодора Савчинська-Латик



Понеділок устав зранку,
І відразу по сніданку
Одягнув нові чоботи,
Взявся пильно до роботи.
Грядку він скопав в городі,
В луг поїхав на підводі,
Накосив трави чимало,
Щоб зимою вистачало
Для корови і телятка,
Для коня і для крилятка.
Потім взявся молотити,
Щоб курей, гусей кормити.
А коли проміння зірки
Вийшли з хмари, як з комірки,
Аж тоді наш Понеділок
В хату йшов на підвечірок.

Любов над усе

Василь Осадчий
Дзвонар Олекси Воропая
Вірне серце тремтить, як зачує ті дзвонові згуки. Як у світ ти прийшов, то вістили про це вістуни. Радість матері щира, але й батькові праведні муки Заколисує благовіст – від колиски гучить до труни.
Монастирський послушник. Він псалтир дуже часто читає. Він у келії мешкає мовчазний і скупий на слова. Він – дзвонар-віртуоз! Щонеділі, як тільки світає, Він уже на дзвіниці – виробляє на дзвонах дива.
Але як же він дзвонить! Чують всі на довколишні села Ті божественні звуки, що летять із душі дзвонаря. В його келії – книги і від того оселя весела, Ходить біля товару та в саду ще ні світ ні зоря.
На Великдень із досвітку вже проворний дзвонар на дзвіниці, На ногах по вірьовці, на ногах замашні мотузки. Від найменших – в зубах. І літають ті дзвони, як птиці. І дзвонар, наче птах. Дзвони ж, наче намиста разки.
Дзвонить дуже урочо, особливо святошної днини. Люди з церкви виходять, та не йдуть по домівках вони. Що ж, дзвони і дзвони, старосвітський дзвона…

Духовні дисципліни Павла Вольвача

Вольвач Павло. Вірші на розі. Поезія. К. - Ярославів Вал, 2010. — 64 с.

Виразність загалом - є зображення внутрішнього через зовнішнє (Ф. Шелінг). Якщо перефразувати, то осягнення явища на трансцендентному рівні відбувається за посередництвом розмаїтих чуттєвих можливостей людини. Аби пізнати істинну сутність речі, потрібно продертись крізь густоту часу, простору та каузальності, якщо виконати подібний алгоритм інтелектуальних дій, то можна торкнутись плоті ірраціональної волі, ідею якої так сумлінно плекали волюнтаристи ХХ-го ст. Жага осягнення метафізичного рівня буття іманентна і Вольвачеві.

Вежі сторожові

Іван Стефурак

КЛЮЧ
Хтось голосно відкрився горам: — О-го-го-го-го-о-о-о, Гори відповіли луною. Ти очима погладив квітку, Квітка пішла за тобою.

РОЗИГРИ
Метелики несуть на крилах сонце, як жар-птицю, цвіркуни співають пісні, що записала трава ще мільйон років до нашої ери, ліщина показує нам галявину, де зусубіч пахне всяке зілля: медунки, грицики, дзвіночки, де вранці виходять голі нявки й танцюють зелен-танець.

Біле сонце абсолюту

«Тривання таїни» – так небанально назвала свою нову, третю, збірку поезій поетеса Ольга Кіс. Досі у неї вийшли друком дві збірки: «Галера суєти», 1998 р., та «Спів німої хористки», 2004 р.
Що передусім вражає у цих, здавалось би, невеликих книжечках? Незвичайно широка тематика, глибокі філософські медитації над непростими життєвими проблемами та явищами, багаті тропи, цікава звукова організація поетичної мови та оригінальний поетичний синтаксис.

Одночасно, що особливо треба підкреслити, в сучасну добу технократії та всепоглинаючих глобалізаційних процесів – поезії із збірок О. Кіс – це якийсь ніжний, жіночою рукою вибудований затишок, що заспокоює, відриває людину від сучасної, гамірливої, брудної цивілізації.

Час і пора

Роман Дідула(Роман-мозаїка.Частина шоста)

СЕРЕД НАЙБЛИЖЧИХ
Іще два штрихи до портрету Миколи Вінграновського
Був він князем, ні, царем в літературі і ним залишається, але царював Микола і в побуті: вдома, на прогулянках, під час поїздок, у походах. - Романе, а подайте мені кусочок отого оселедця! Я радо подаю, бо як відмовиш цареві, котрого любиш. А тим часом оселедець на столі перед ним, мені туди набагато дальше. У цю мить Микола Степанович нагадали собі, що вони Його Величність Сам Цар. Бог свідок, що я завжди підкорявся і виконував Його Величності просьби. Коли «царя» було мало або ситуація зовсім не царська, Вінграновський звертав увагу на одну річ:
- Романе, ви ж бачите: в мене нема пальця. Справді великого пальця на правій руці у нього не було, вже забув, за яких обставин Микола його втратив, ще в юності. Але ж треба спішити, ось-ось дощ, і я прошу Миколу наламати на розпал сухого дрібного гілляччя, що біля його ніг, я ж тим часом ще назбираю дров. Нічого не вийде, Романе, нема …

Далеких зір омріяні висоти

Ольга Яворська
* * * У шатах від землі і у дарах від неба Беззахисна душа летить в майбутній день, Мені в цьому житті не так багато треба: Тільки б стріла невдач не вцілила в мішень.
Тільки б свобідний дух не кинули за грати, А демонські вітри не знищили пера, Тільки б зцілити мить, тільки б не знати втрати, Спокутати гріхи, бо смерть не вибира.
У шатах від землі і у дарах від неба Торую крізь туман дорогу навпростець, Мені в цьому житті не так багато треба: Тільки б пташиний спів, тільки б вогонь сердець.

Василь Вишиваний пропозицію відкинув...

Юрій Терещенко, Тетяна Осташко. Український патріот із династії Габсбургів. Науково-дослідницьке видання. – Київ: «Темпора», 2011. – 408. – с.: іл.

Що ми знали про нього – вчора, позавчора?!.. Що був він «українським буржуазним націоналістом», «нацистським прислужником», «агентом цілого ряду іноземних розвідок». «Запеклим ворогом Совєтського Союзу»... Більше не знали нічого. Лише з відродженням нашого національно-державного суверенітету ми одержали можливість дізнатись – ким, насправді, була ця яскрава особистість.  Мова йде про австрійця за походженням, українського патріота за переконанням із однієї з найславетніших монархічних європейських династій − Габсбургів – ерцгерцога Вільгельма-Франца Лотрінгена, який ввійшов в історію нашого народу під прізвищем − Василь Вишиваний. І який все своє життя пов’язав з боротьбою за українську державність, і до кінця своїх днів залишився вірним обраному шляху.

Червоне і чорне, чорне і червоне

(порівняльно-ґендерний статистичний аналіз двох антологій Бориса Щавурського з відповідними моїми антологіями)
Червоне і чорне : 100 українських поеток ХХ сторіччя : антологія / укладення Б. Щавурського. – Тернопіль : Богдан, 2011. – 1344 с. Чорне і червоне : 100 українських поетів ХХ сторіччя : антологія / укладення Б. Щавурського. – Тернопіль : Богдан, 2011. – 1376 с.
На початку осені минулого року вийшла двотомна (в умовному й фактичному сенсі) антологія української поезії минулого століття. Дам пропускають вперед, тож першим умовним томом є вибір поезії, писаної жінками (поетками) «Червоне і чорне», а другий відповідно – чоловіками (поетами) «Чорне і червоне». Упорядником обох антологій виступив Борис Щавурський.
Поминувши колористичні асоціації з відомим романом Стендаля, слід зауважити, що це вже вдруге Б. Щавурський використав досвід сербського письменника Мілорада Павича, який свій архіроман «Хозарський словник» скомпонував у двох примірниках – жіночому та чоловічому. Ще 2007 року…

У Львові вшанували професора Петра Зайфмана

20 квітня у Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Гжицького відбулося урочисте відкриття погруддя першого директора навчального закладу професора Петра Зайфмана.
Участь у відкритті взяли ректор університету, доктор ветеринарних наук, професор, заслужений працівник освіти Василь Гунчак, проректори, декани та професорсько- викладацький склад навчального закладу, а також чимало гостей та студентів.

Завчасна проща

Микола Петренко
ОТ І ЗНОВУ ПРИЙШЛА
От і знову прийшла. З нею страхи і жахи. Та не квапся туди: нас ніхто не чека. Ти втомилась, присядь. Може, в карти чи в шахи? Може, чарку – то разом втнемо гопака.
То чого там, наллю –  щоб всміхнулась, здорова, Десь бо є недопите у щасті вино. Хоч присіла, і то... Але далі ні слова, Окрім того: - Лаштуйсь!.. Я ж готовий давно.

Хвилини, схожі на мене

Ярина Дмитрук
*** Жовта гусінь виїла зірки. Зорі металеві, пурпурові. І тепер на відстані руки Я оглухла до твоєї мови.
Не бряжчать комети вже давно. Всі згоріли. Попіл під ногами. Тільки білим скапує вином Кров солодка зоряної брами...

Із Шашкевичем до Києва

То була хвиля загального піднесення і одухотворення: до Ювілею Маркіяна Шашкевича ми готувалися давно, розуміючи, що не тільки світлий порив та високі ідеали кермуватимуть нашими думками і діями, а це вимагатиме вміння, таланту і прикладання рук. І ми були готові до праці.
Тут, на Львівщині та в прилеглих областях, прямі нащадки Маркіяна Шашкевича усвідомлювали, що вшанування 200-річчя від дня народження Будителя Галицької України – це не лише урочисті зібрання, академії, концерти, театралізовані дійства і т.ін., а й неослабна праця, насамперед впорядкування місць, пов’язаних із життям і діяльністю о.Маркіяна, відкриття (села Нестаничі, Новосілки) та обновлення музеїв (Музей «Русалки Дністрової» у Львові, Музей-садиба Маркіяна Шашкевича в Підлиссі), а також здійснення науково-просвітніх заходів. Останнє охоплювало випуск наукових та популярних видань, проведення конференцій, читань, круглих столів тощо.

Натюрморт в стилі vanitas

Данило МОКРИК  (новели)
- Чого ти вічно всього боїшся? – часто питали мене батьки.
З того, що на такі запитання відповіддю, як правило, було лише мовчання, вони висновували, що мені нічого сказати. Насправді такий висновок був настільки далеким від правди, наскільки це взагалі можливо: сказати мені якраз було стільки всього, що просто неможливо було вибрати, з чого почати пояснення – до того ж, в мене не було найменшого сумніву, що їм ніколи не вистачить терпіння, аби вислухати мою аргументацію у всій її монументальній повноті.
Крім того, вони помилялися в головному, засадничому пункті: мій «вічний» страх стосувався зовсім не всього, а тільки смерті. Мабуть, у цьому мене можна зрозуміти. Посудіть самі: чи можна не боятися смерті, коли лише протягом одного року у мами твоєї однокурсниці на рівному місці діагностують рак легенів у неоперабельній стадії (це – при тому, що вона за все своє життя не викурила жодної сигарети!), твій хороший знайомий ні з того, ні з сього одного вечора помирає …

Читаючи Ігоря Павлюка

Посудіть самі хіба може пересічний віршувальник за все своє життя написати хоча б два ось таких рядочки:
А лисиця проводжає сина, Як пожежа проводжає дим.
Звичайно, глухий до слова таку перлину не виплекає в собі ніколи і нізащо.

Мистецтво музичного спілкування

Серед всіх інших форм мистецтва камерний ансамбль відзначається особливою природою і відображає музичними засобами одне з найважливіших і найважчих завдань, яке повинна вирішити людина як homo socialis: навчитись промовляти до інших так, щоби їх переконати, і навчитись слухати інших так, щоби їх почути. 
Гармонія спілкування, втілена в інструментальному співзвуччі, розкриває не лише безпосередність емоційного відгуку – коли говорю тільки Я! – а й мудрість, зваженість вислову, коли Я узгоджую свої поривання з Ними. Недаремно ж інтелектуалізація музичного виразу завжди відзначала творчість для ансамблевих складів.

Від Хотина до Богдана

ЗВИТЯГА І ПІДСТУПНІСТЬ
МАРКО ЖМАЙЛО
* продовження попередньої розвідки авторів «Хотинська війна» (див. «Дзвін» №5-6, 2011 р.)
Треба було бути або дуже наївним, або цілком безглуздим, щоб сподіватися, що воїни, які п’ять тижнів стояли віч-на-віч зі смертю і які розуміли, що вони врятували Польщу, погодились кинути зброю і стати до плуга під панський батіг. А саме на цьому наполягала розбещена шляхта. Проблему розуміли всі.
Ще перебуваючи під Хотином, козаки відправили до короля Сігізмунда ІІІ Вази (1566 – 1632) послів з низкою вимог: визнати за всіма учасниками війни, в тому числі й за тими, хто не був вписаний у реєстр, козацькі вольності, право проживати як на королівських землях, так і на землях панських, право освоювати нові угіддя. Козаки також просили передати Війську Запорізькому під притулок для поранених і покалічених місто Боришпіль (сучасне – Бориспіль. – Авт.) та заборонити розміщувати на постій коронні війська в Київському воєводстві. Не так уже й багато, якщо зважити, що ко…

Шевченко - музикант

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!


Т. Шевченко, «До Основ’яненка»

Тарас Шевченко – пророк, мислитель, поет, художник, музикант, фольклорист-етнограф, археолог, історик. Мистецька постать Кобзаря у всій своїй багатогранності є монолітна, цільна, з нерозривною єдністю творчого мислення. Різні види художньої діяльності нашого митця становлять органічне ціле, взаємно розвиваючи, доповнюючи і пояснюючи один одного.

У золотому серпанку

Олесь ЛУПІЙ

* * *
Світає, і так починається ранок,
І вітер вже кличе в дорогу мене,
А сад огортає легенький серпанок,
Неначе під лагідним пензлем Моне.

Легенький серпанок осяяв будинок,
Протоптану стежку в глибокі яри.
Тремтять на траві міріади росинок,
Ще вищими стали за ніч явори.

Все в русі, бо хоче себе показати,
Хай інші побачать: живу і цвіту!
А ранок на обрії так заповзято
Виштовхує кулю тремку золоту.

Невичерпний Дух одвічної стихії

Роман Коритко. Дух одвічної стихії : історичний роман. – Львів : Тріада плюс, 2011. – 511 с.
Роман Романа Коритка «Дух одвічної стихії», що вийшов наприкінці 2011 року, розкриває хронічне протистояння українського люду (зокрема галицького) і його завойовників перед Другою світовою війною та на її початках. Подієвим заспівом у романі є реакція юних патріотів – Василя Івахіва (центрального героя твору), Богдана Бігуса та їхніх ідейних побратимів на поглум зухвалих польських молодчиків над могилами Січових Стрільців на Лисоні во¬сени 1928 року. Ця опозиційність на початку роману – наче класична метафорична грудочка, що, пущена зі снігового крутосхилу вниз, переростає у потужну лавину. Так воно й буде у подальших розділах твору. Адже “Дух одвічної стихії” – це поклик до волі, що передався нам генами від далеких пращурів і став засадничим рушієм "Декалога українського націоналіста".

Епізод з колишнього театрального життя Львова

Розбираючи папери свого домашнього архіву, я натрапив на машинопис моєї ненадрукованої театральної рецензії з – понад півстоліття, яка пригадала цікавий, зрештою, типовий для того часу сюжет. Думаю, що для історії його варто зафіксувати.
У Львівському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької підготовлено виставу “Сусіди” за п’єсою молодого тоді драматурга з Тернополя Олекси Корнієнка. Прем’єра відбулася в січні 1959 р. А ще перед тим пройшов перегляд і обговорення вистави з участю репертуарної колегії Львівського обласного управління культури і, як мовилося тоді, представників громадськості.

Мемуари у жанрі буфонади

Броніслав Грищук. Мемуари. — Хмельницький. 2010. — 192 с.

Прозаїк, поет, публіцист Броніслав Грищук не тільки добре відомий в Україні й за її межами (твори його друковані російською, білоруською, грузинською, вірменською та іншими мовами), а й неперевершений майстер назви - оригінальної, своєрідної, часто інтригуючої. «Білий птах», «Вечірні поїзди», «Двоє в березні», «Станція сподівань», «Поділля - колиско і доле», «Античний гондольєр», «Колискова для гладіатора», «Блюз у джазових тонах», «Зелений борщ для принцеси», «Привиди співочого поля», «По Троянській війні», «Солом'яні дзвони», «Голос нічної ластівки» - це лише деякі назви з більш ніж трьох десятків книжок письменника.
І ось чергова книга з такою простою, й прямолшійною, прямокутною, можна сказати, масивною, назвою: «Мемуари».

Красная сволочь

Василь БОНДАР

1.
Верталась Текля Корнійчучка з горням молока полями від куми з підлісного кутка, верталась додому, на Загребелля, і як тільки зійшла за лісосмугою на згірок, то крайній, над річкою куток відкрився їй, як на долоні. Два разки хат уздовж Роськи, близенько одна до одної, з городами на два боки від дороги. Десь там і її невдатна та вистраждана оселя, у виярку – он тільки верх стирчить понад молодими кленчаками. Погнали з корчів, як з води, хоча й року ще не минуло, звідколи Михтодь пішов на війну – нема рук чоловічих до них, аби вирубати, викорчувати, витлумити… Доведеться самій-таки взятись за них – хто б це лиш сокиру задобрив, бо геть позубилась. Яблуня чи слива, диви-но ти, так швидко не пнеться до неба, а клени… І де вони тільки взялися на нашу голову? Казав Михтодь, що діди наші й не знали зовсім такого дерева – клен… Сам він любив садити фруктові: натикав у два ряди вишень по межі, та й косогір до річки засадив черешеньками, сливами і яблуньками. Поприймались ніврок…

У кожної людини є свій день

ЄВГЕНІЯ БОЖИК

ТАТО ПРИЙДЕ У ... ПОНЕДІЛОК

А та відказала їй: "Чи мало тобі, що забрала мого чоловіка? І забереш також мандрагорові яблучка сина мого?"
Книга Буття, 30

“Все минає,
Не вертає –
Осінь в зиму йде”.
Маленький хлопчик малював химерні квіти, що скидалися на дитячі кволі голівки, і спроквола повторював:
“Все минає... не вертає... осінь в зиму йде...”
Старший, Господарко – так його голубливо звали – поливав квіти.
“Це неправда...” – ні до кого не звертаючись, наче сам для себе, відзначив Маленький хлопчик.
Господарко, очікував після школи маминого повернення з роботи, зупинився на півкроці і, ніби до зграйки лякливих пташенят наближався, підійшов до Маленького.
“Що – неправда?” – перепитав Господарко.
«Неправда, як у пісні: все минає, не вертає. І минає, і повертається», – надаючи голосу впевненості, пояснив Маленький.
“Що – повертається?” і “Понеділок повертається...”
“Який понеділок?”
“А той понеділок, коли до мене має прийти Татко...”
“Чому саме в понеділок?”

Крик пораненого вогню

Ігор ПАВЛЮК
* * *
Україна... Танці на протезах... І фламандська щедрість бідноти. Боляче сприймати на тверезо, Як беззубо нам смієшся ти У паркім, жорстокім щасті – жити На планеті, що вмира від нас... Стогнуть президенти й ворожбити: – Час такий... – Такий нам випав час...
Бо коли богів міняють люди – Стрімко ціни падають на кров. Доки панство схудне – Нас не буде, А Дніпро... Й під німцями Дніпро.

Апокрифи відійшлих

Ярослава Павличко


* * *
На Підзамчу
де потяги бігають
як діти нечемні
стара Феська
пасе кози
Сенько
із роду Седлярів
майструє сідла
для коней червоних
...там
розстеклася
розлука
і загусла,
немов троянда,
обернулася
дівчиною
із
казки