Advertisement

Духовні дисципліни Павла Вольвача

Вольвач Павло. Вірші на розі. Поезія. К. - Ярославів Вал, 2010. — 64 с.

Виразність загалом - є зображення внутрішнього через зовнішнє (Ф. Шелінг). Якщо перефразувати, то осягнення явища на трансцендентному рівні відбувається за посередництвом розмаїтих чуттєвих можливостей людини. Аби пізнати істинну сутність речі, потрібно продертись крізь густоту часу, простору та каузальності, якщо виконати подібний алгоритм інтелектуальних дій, то можна торкнутись плоті ірраціональної волі, ідею якої так сумлінно плекали волюнтаристи ХХ-го ст. Жага осягнення метафізичного рівня буття іманентна і Вольвачеві.


Збірка Павла Вольвача "Вірші на розі" з'явилась якось несподівано, у тому розумінні, що ще не осмислена достатньо попередня збірка "Триб", а вже у поетичний простір інсталюється новий корпус поезій, у вигляді досить компактної, з добротною культурою видання книжки. 

Подібний напористий ритм художнього письма може багатьох читачів приємно заскочити, а може і розгнівати. Не секрет, що конфігурації мотивів у поетичних пробах Павла Вольвача, мають суттєву прив'язку до його місцеперебування, це своєрідна фактографічна географія, серед якої ліричний герой намагається упізнати природу речей, ідеальний світ, через абсолютно різноманітні рівні земного життя, через конкретне (кінцеве) прагне вийти на загальне (безконечне). Тут потрібно зробити коротенький екскурс. 

Перші збірки поета фактично виводили з рівноваги читача. Лихоманило людей, які у багатьох випадках були індиферентними до тем, що піднімав запорізький автор. Це була поезія ерупції, високого етичного вольтажу, від якого "обезшаблені долоні" ставали налитими свинцем п'ястуками, здатними проломлювати груди ворогу. Ось така це була поетична досконалість, яка (о, який естетичний казус!) ламала принципи Бенедето Кроче про те, що етичне не пояснює естетичне. У ранній поезії Вольвача це був абсолютно благородний та паритетний сплав двох субстанцій. Але згодом ситуація почала змінюватись і температура промовлянь поета знижувалась, поетична лихоманка минала.

У журналі "Кальміюс" за 2000, № 1-2 (9-Ю) є рецензія Олега Солов'я на
антологію "Позадесятники: тексти у контексті", де він пише: "Я був направду засмучений, коли дізнався, що П. Вольвач влітку 1999 року перебрався до Києва... І думаю нині - столиця може знищити того П. Вольвача, який так несподівано з'явився перед нами зі своїм "Марґінесом" 1996 року. Бо він - поет Запоріжжя, поет Сходу, махновської вольниці і заводських задимлених труб. Це типовий маргінальний поет, у якого слова пішли горлом так, як іде часом кров. Київ же цього не потребує. Отож і міркую: можемо втратити небуденний талант, рівня, не боюся таких порівнянь, - не меншого за Євгена Плужника" [57-58]. У рецензії на поетову збірку "Триб" (сайт "Буквоїд" за 3.05.10 р.), я спробував показати зниження напруги ідейних тактів у поезії Вольвача, апелюючи, як до контрасту, до віршованих форм, що з'являлись перед збіркою "Триб". Згадана книжка засвідчувала іншу траєкторію думки поета, відкриваючи нові естетичні зваби у його поезії, але заразом уповільнюючи темпи поетичного говоріння. Відтак пророцтво Олега Солов'я певною мірою здійснилось - поезія Павла Вольвача змінилась, стала дещо м'якшою у формі вислову.
Збірка "Вірші на розі" - сформована з поезій, які формальними фігурами різняться від поетичних проб автора 90-х, і це логічно. На хрестоматійному ідейному рівні фрагменти поезії осмислюють територію, що кривавить Україною: "Знову мчать фіолети фраз / Позолоченими хортами. / Скрізь Ісус. Зусібіч Тарас. / Де вриваються, там кордони". Поет визначає периметри своєї землі, накладаючи на неї сферу, де правителем духу є Тарас Шевченко, і поза нею, цією сферою, його (поетової) землі, з якою можна ідентифікувати себе, вже немає. Виразний центризм національного духу, шматки волюнтаристичних одкровень, як спалахи запалених "темноплечими братами" смолоскипів, у певних текстах перекриває решту рецептивних можливостей читача. Поезія "Нам з Цареграду п'ється мед", має доволі відкриту структуру, де домислення читачем відіграє важливу роль у дії замикання поетичного твору. Мова йде про власну схему прочитання кожним цих поетичних рядків, створення приватної моделі сприйняття, своєрідної однозначності образу для читальника.

Нам з Цареграду п'ється мед,
що липи київські полагіднив -
 І хай нам віри десь не йме
Сірокопієчна Єлабуга, -

Кохана! Так! Дороги звинні.
Вливається у спокій воля й,

Під кленом, при кукурудзинні,
Золотиться святий Миколай

Летіть, лілових пара коней
Чогось, чому немає назви!..
Палає мальва бароковим
Багряним натяком лицарства.

Палають вірші в Запоріжжі,
В котрім не є, та все ж єси в нім.
І наші кращі, наші віщі
Над нами йдуть потоком синім.

Згадка в одному рядку міста Цареград і мед, у тих, хто живе в контексті українства, викликає асоціації з козацьким ватажком Байдою. Є графіка Белявціва (львівського художника) 1990 року на цю тему. На передньому плані стоїть звитяжний козак з православним хрестом на розхристаних, статурних грудях, з кульчиком у вусі, тримає по-князівському вирізьблений келих, чуб сягає йому рівня випнутого підборіддя, а закасані рукави сорочки зраджують могутнє передпліччя, з добре розвиненим біцепсом, який нагадує тенісну кулю. У абсолютно статичному зображенні - вибухова динаміка. Другий план графіки займають два турки, що лукаво перешіптуються, а на задньому фоні -мечеть, де Байді, можливо, запропонують прийняти іншу віру. Подібне плетиво мотивів та поєднання розмаїтих художніх структур (у даному випадку поетичної та графічної), розширює відчитування цієї поезії. Зустрічається ще образ "барокової мальви", що "палає багряним натяком лицарства".

Колористика тут дає цікаву мапу асоціативних ходів. Образ у народнопісенній творчості "червоної китайки", до речі, сталий епітет, є виразником лицарської козацької схими, колір, у даному випадку, підсилює асоціативні переходи прикметності. Є тут і мотив невіддільності поета від його малої батьківщини: "Палають вірші в Запоріжжі, / В котрім не є, та все ж єси в нім", він все-таки не хоче перетинати пуповини, що єднає його з Запоріжжям. Тут можна додати, що це своєрідний порятунок, поетичний допінг, який не дає видихнутись поетові (земля живить образом). У цих рядках можна побачити ще один цікавий у художньому виконанні, а заразом притаманний Вольвачевій поезії нюанс - це прагнення відчувати присутність духовного авторитета: "А наші кращі, наші віщі / Над нами йдуть потоком синім", тут просто порівняти з колишнім ним написаним: "Росте трава крізь очі смілі / В блакить нових тисячоліть. / Лежать отамани зотлілі / І не дають комусь зотліть". Це сильна енергетика гніву і відчаю, що породжена знанням про колишній опір твоїх попередників. Залучення історичних перспектив у поезію, дає авторові власний тон, який звучить часом як словесна розкіш. Шукання духовної опори у традиції можна відчути у рядках, де є образ "мертвого батька", якого вже не можна нічого запитати і порадитись: "І фуги смерти, і псальми сили / гудуть підземно у день розверстий. / Дзвенять трамваї. Пливуть світила. / Спитать немає. І батько мертвий". Ліричний суб'єкт хоче влитися у лати традиції, перебувати у стані її осучаснення, хочете, модернізації: "Кудись я втрапив... Під зорі блудні. / Під згиблий прапор і соло в грудні. / П'янить. І наче - за мить до змагу. / Я - нить. Одначе - теж з того стягу". Ось приналежність ліричного суб'єкта до уявного ордену, кожен з яких має власну хоругву.
Вольвач не позбавився у цій збірці улюбленого прийому - вживляти у власні поетичні тексти імена інших літераторів - Мідянка, Герасим'юк, персона історичного Юрка Тютюнника (останній тут доречний, оскільки за ним ціла траєкторія епохи). Цей прийом перемандрував зі збірки "Триб" (можна згадати "брови Штоня"), і він тут нічого не доважує у кожному з конкретних випадків -це суто авторські ультрасуб'єктивні мотивні мініатюрки, які мало що дають для розуміння його поезії.

Функціональність кольору у поезії Вольвача є однією з цікавих і водночас складних тем. Складнощі ці від етимологічних шукань вибору поетом барви. У збірці "Вірші на розі" синій колір - авторитетний: "У щілинах часу - рань-позолоть, / Куці тіні біжать услід. / Полишає тяжіння ранкову плоть, / Прибуває синява груди під. / Червоніють одноземельці в світ, / Кострубаті братове, йо' пть...". Синій колір як колір ранкового неба, колір животворності, причому, у даному випадку, рядок, де згадується фарба небес, навмисне виділений автором інверсією (перестановкою слів), що змушує читача затриматись на ньому. Коефіцієнт сили впливу синього кольору можна відслідкувати ще у поезії "З мазутних зел, із вуличного каменю", де є наступні рядки: "А ще таке: росте дзвіниця з кручі. / Шевченко з квітня синіє-росте". Тут асоціативний хід кермує у сторону вегетаційного розуміння. У квітні квітне все, і Шевченко, синхронно, набирає здатності оживлювати нас, рости в нас. І Вольвач, зауважимо, серед цвітіння обирає саме синій колір. Тут трохи відійду від поезії. Якщо їхати по східній частині України, по аграрній, чи промисловій території Луганщини, то можна побачити превалювання синього кольору; паркани, вікна, прибудови помальовані у цю фарбу, а головне - церкви. Я би навіть сказав, що це колір українського східного православ'я. Козацькі церкви усередині були помальовані у синій колір (колір доброти, неба), і по синій церковній стелі був розсипаний "зоряний рафінад". Вольвача, як бачимо, можна прочитувати і через кольористику.

Образ Бога у поезії Вольвача також має свої формальні обриси. У сучасній поезії ці мотиви переважно не отримують першості. А якщо і є, то знеглиблюється сама ідея таємниці. Нагадаю Жаданові рядки: "Як говорив Ісус, розкинувши руки, - / Я ще повернуся, суки". Не йдеться у цьому випадку про етичну сторону цих рядків, а лиш про те, що Таємниця поволі зникає з людського життя. Це засвідчують також сучасні отці (клерикали), говорячи про те, що церква стає поволі місцем, де надають послуги і куди людина приходить так само, як у супермакет, відвідування цих місць розцінюється як
синонімічний ряд. Образ Бога у поезії автора стає своєрідним форпостом духу через розмаїті його візії: "А збоку сунуть хмари / І сивіють шляхи / І сяє сяє пара / Долонь - і з них цвяхи". Ще один фрагмент поезії "На всьому, на всьому отут печать", де прочитується животворність Бога: "Жагуча суміш тоски і див, / І знаю - не новина - / Степам цим, дніпрам крила Бог ліпив. / Я чув їх. І не вина...". Тут відчитується зовсім не індустріальний Дніпро і не сучасний Бог, натомість архаїчний Творець, який працював над водою, що мала пороги, і люди називали їх "Ненаситець", "Онук", "Будило", "Вовче горло". Цей образ Дніпра антиДніпрельстанівський. Поезія "Південь ближчає все. Пару градусів" додасть до цієї розмови розуміння. Ось фрагмент її: "Рвань індустрійна, неримована / гороїжиться. І про своє / гілля й небо ведуть перемовини - /ну, а в небі й отут хтось та є". Тут згадується М. Драй-Хмара: "Індустріальний велетень епохи / Риштуванням небо перекрив". Небо тут як Божисть, звідки пронизується життям усе.

Збірка "Вірші на розі" фактично руйнує образ поета колишнього. Це абсолютно новий виток його творчості, який поволі почав змінювати траєкторію вже у "Трибі". І можливо є сенс дивитись на збірку "Вірші на розі" без колишнього контексту, говорити про поета "станом на сьогодні". Інша річ, що це зробити доволі складно, оскільки туга за "логікою героїзму" у збірці "Кров зухвала" не дає говорити без спогадів про пережите читання.
Чи втратили ми поета? Так ставив це питання Олег Соловей. Якоюсь мірою так, але поета дев'яностика, натомість отримали іншого. Від його поезій вже не лихоманить, вони не йдуть назустріч, не вдираються в тебе, тепер потрібно виконувати інтелектуальний рух в їхній бік, аби осягнути поетичні зваби Павла Вольвача.

Богдан Пастух

м. Львів

Немає коментарів