Любов над усе

Share:
Василь Осадчий

Дзвонар Олекси Воропая

Вірне серце тремтить, як зачує ті дзвонові згуки.
Як у світ ти прийшов, то вістили про це вістуни.
Радість матері щира, але й батькові праведні муки
Заколисує благовіст – від колиски гучить до труни.

Монастирський послушник. Він псалтир дуже часто читає.
Він у келії мешкає мовчазний і скупий на слова.
Він – дзвонар-віртуоз! Щонеділі, як тільки світає,
Він уже на дзвіниці – виробляє на дзвонах дива.

Але як же він дзвонить! Чують всі на довколишні села
Ті божественні звуки, що летять із душі дзвонаря.
В його келії – книги і від того оселя весела,
Ходить біля товару та в саду ще ні світ ні зоря.

На Великдень із досвітку вже проворний дзвонар на дзвіниці,
На ногах по вірьовці, на ногах замашні мотузки.
Від найменших – в зубах. І літають ті дзвони, як птиці.
І дзвонар, наче птах. Дзвони ж, наче намиста разки.

Дзвонить дуже урочо, особливо святошної днини.
Люди з церкви виходять, та не йдуть по домівках вони.
Що ж, дзвони і дзвони, старосвітський дзвонарю Вкраїни!
Звик до церкви, до дзвонів, що від Бога – не від сатани.

Грубий камінь неволі в України лежить на порозі,
Але правди рука мусить зрушить його в небуття.
Як воскреснув Христос – Україна воскресне у Бозі,
Грає сонце – Великдень! І радіє на празник життя.



Молитва до Землі

Земле, ти мати всьому животвору:
Плодиш ти все, ти не бідна вдова.
Ти напуваєш у жнивну нас пору,
Небу й безодні даруєш права.

Тишу і сон посилаєш для світу
І проганяєш поріддя пітьми.
Морок і хаос вертають до міту
В пору, як сонце встає над людьми.

Десь у глибинах ховаєш ти силу.
Ми після смерті не маєм боргів:
Все, що взяли, знову ляже в могилу.
Істинно, мамо, ти – мати богів!

Ти всеплодюща, завжди первородна,
Все через тебе в житті й боротьбі.
Дай мені волі, жоно благородна,
Надбане мною, верну я тобі.

Прошу, богине моя сизокрила,
Дай у дарунок (хоча б на межі)
Квіти, які ти на благо сплодила –
Міць хай ввіллють до моєї душі.

Хай по краї буде чаша налита,
Сила хай зміцнить стягу поколінь!
Знову молюсь тобі! Хай ця молитва
Збудеться, земле-богине. Амінь.



* * *

Угряз я в рідну землю по коліна,
Звестись земне тяжіння не дає.
А ти така, як у корі калина,
Де в горах Сіверних сумний коваль кує.

Я заплачу за тебе при потребі,
Ти зайвих слів мені не говори
…Якби кільце – в землі, кільце – у небі,
Я повернув би землю догори.

В Поморськім царстві шлях лежить угору,
Тобі кують там долю ковалі.
Мені ж, немов Самсону-Святогору,
Не знять сакви Микулині з землі.



Старець

Руки вмочи у чорнило, але в золоте –
Будеш Батиєм! Відломлять ченці тобі хліба,
Вирядять з гривнею: діло у них, бач, святе.
Ти ж тільки спиш, як у спеку при березі риба.

В лаврськім дворі знай дрімаєш, а челядь пішла
На роботизни – працює і в полі за містом.
Мов на шнурку, над тобою та тінь від орла,
В небі ширяє широким, не приспаним листом.

В книгах про тебе старий начитався чернець
Ніби ти Лицар, що храми руйнує Господні.
Дай нам квитка, йди із Богом… і ділу кінець.
Щоб не посмів рабувати печери холодні.

Руки вмочив і приклав до паперу Батий.
Осьде, дивіться – які жебракові долоні!
Вітер на кручах нам лист роздає золотий,
Із корогвами й хрестами ідуть з оболоні.



На могилі Бориса
Антоненка-Давидовича


Хрест козацький і гілля рясне –
Побуріла осіння калина.
Обійшла кладовище Лісне
У сльозах удова-Україна.

Вмер козак! Більш нема на землі.
Хто ж приносить душі його вісти?
Прилітають пташата малі
На калину, щоб ягоду їсти.

Вмерли: Віра, Надія, Любов –
Смерть дала умирущому ложе!
Кров людська – не водиця, а кров
І її проливати не гоже.

Хай зоріють людські імена!
Жаль, зазнали пекельної муки.
Звільна пише Господь письмена
Чадам божим у часі розлуки.


Любов – понад усе…

Без любові і ти, наче дзвін той без била,
Що рукою його й Сатана не трясе.
Лиш любов над усе: бо дарує нам крила,
З первовіку любов – вона понад усе.

Панувала любов й за того Остряниці,
Це вона – плин Дніпра – дорогої ріки.
Хоч і знаємо світу майже всі таємниці,
Без любові і ми на землі жебраки.

Хай душа моя грішна у страшному закові
Вигорає до пня у пекельнім вогні.
Та коли поміж нами більш немає любові,
То й користі від того теж не буде мені.

Ні, не горда любов: бо вона терпелива,
Бо любов, як Марія – Пріснодіва Свята.
І на сина свого не буває гнівлива,
І гріхом не сквернить благородні вуста.

Та любов, наче пісня, незрадлива чаїна,
Над Дніпром знай ячить і ячить ізгори.
Лиш любов над усе: пісня і Україна
І душі моїй,наче дві коханих сестри.

Більше - на сторінках "Дзвону", число 4 за 2012 рік.

Немає коментарів