Advertisement

Острів мороку

Василь ТЕРЕЩУК (уривки з роману. Журнал  "Дзвін". число 4, 2012 р) Повний текст твору читайте у блозі автора.

Розділ IV

Ця стежка не веде до саду із олив,
Де вчора ще Ісус на камені сидів.
Ця стежка йде не вниз, вона не вгору йде…
О Господи, куди вона мене веде?
Надія Степула

Вечеря видалася напрочуд приємною і зовсім не нудною. Рибні страви, що їх приготувала Аніта, танули в роті. Генрих дбав, аби їхні келихи не залишалися сухими. Вино шуміло у головах, але ніхто по-справжньому ще не захмелів. Теодозій сидів навпроти Аніти та Соломії, що вже встигли порозумітися і знайти спільні теми для розмови. Андрій ретельно пережовував шматки фаршированої щуки, дивуючись, що ще й досі не натрапив хоч би на одну кістку. Він час від часу штовхав Теодозія ліктем і, киваючи чи то в бік Аніти, чи, може, залишків риби, казав:

- Старий, вона – чудова.

Теодозій кивав головою, дослухаючись до теревень дівчат. А тим часом пальці ноги однієї із них вже доповзали під столом до його коліна. «Котра із них з мене кепкує?» – губився він у здогадках.

- Генриху, – раптом стріпнула головою з хлопчачою стрижкою Соломія. – А яким чином ви можете змусити нас працювати? Знайте, я й гадки не маю сідати за ваш комп’ютер. До обіду буду спати, потім – пляж. А увечері вимагатиму вина і музики.


- О, я знаю ліки від вашої хвороби. - сказав горбань. – Для особливо лінивих і розбещених у нашому підвалі є в’язниця. Може, ви чули про спосіб виховання ледацюг в Амстердамі часів середньовіччя? Їх кидали у спеціальну камеру, де була лише рурка, з якої безперервно витікала вода, і ручна помпа. Камера поступово наповнювалася водою і тоді навіть найбільш лінькуваті змушені були братися за помпу. А якби вони цього не робили, то неодмінно потонули б. Зрештою, я не чув, щоб хтось у тій камері загинув. Натомість світ отримав багату і процвітаючу Голландію із неймовірно працьовитим народом. Тому стережіться, пані Соломіє!

- Яка жорстокість! – капризувала дівчина, знову увійшовши у звичну для неї роль старшокласниці. - Добре, що ми живемо в Україні. Тому нам ці голландські штучки ідейно чужі і ворожі.

- Коли ви напишете свої перші речі тут, на нашій віллі, – продовжував горбань, – ми відкриємо вам таємницю цього проекту. Повірте, ви будете настільки нею вражені, що нам з Анітою, доведеться вас силоміць відривати від роботи. Наш господар уміє працювати із письменниками.
А тим часом дівоча нога вже досліджувала внутрішній бік стегон Теодозія. Врешті той обережно запустив праву руку під стіл і перехопив чужу стопу. Допитлива гостя завмерла у його чіпких пальцях. Спочатку він міцно стиснув її, а потім полоскотав вище п’ятки. Нога смикнулася і повільно, але рішуче вирвалася з його руки. Однак жодна із дівчат не повела і бровою. Теодозій посміхнувся і запитав:

- Може, нам нарешті розкажуть про господаря цього дому. Ви, Генриху, постійно згадуєте про нього, але досі так і не назвали навіть його ім’я. Хто він, власник Мілленіуму?

- Він – багатій-філантроп, – обізвався замість горбаня Андрій, щось дожовуючи. – Такий собі Сорос. Мабуть, розбагатів на оборудках зі зброєю або нафтою. Ми півдня допитували Генриха з цього приводу. Але він мовчить, як риба. Чому ви , Генриху, мовчите?

- Хіба я мовчу? – вдав із себе здивованого горбань. – Я стільки про нього вам розповів, що вже й додати нічого. А своє ім’я він назве вам, сподіваюся, особисто. Після завершення ваших контрактів.

- То він приїде? А ваш господар цікавий, як мужчина? – обізвалася і собі Соломія. Аніта смикнула її за рукав і, не зводячи очей з Теодозія., щось шепнула їй на вухо. Дівчата разом пирснули сміхом.
 
- І все-таки у цій справі забагато, як на мене, таємниць, – констатував Теодозій. – Ось хоч би справа із виданням книг. Скажіть, ви можете показати нам вже видані Мілленіумом твори?

- Безперечно, – відповів Генрих. – Якщо ви читаєте іспанською, французькою, англійською, чи знаєте мову хінді – то, будь ласка, у нашій бібліотеці на першому поверсі ви знайдете те, про що запитуєте. Але майте на увазі, що ці книги не призначені для масового читача. Вони, якщо хочете, – продукт для еліти. А він не може видаватися мільйонними тиражами і продаватися у книжкових крамницях. Наші читачі – люди – багаті, надто впливові і відповідальні. Вони не довіряють продукції масової культури, спотвореної впливом кон’юнктури ринку. Їм потрібний максимально чистий відбиток свідомості представників того чи іншого народу, його глибинних настроїв, очікувань і навіть страхів. А таку інформацію не почерпнеш із газет чи з пояснень місцевих політиків. Тому ми й організовуємо ось такі літературні пленери для молодих письменників, яких ще не встиг купити, а отже й зіпсувати масовий ринок. Їхні твори – це як замір температури…

- Температуру міряють тільки у хворих, – перебив горбаня трохи роздратовано Андрій. – Твори для якоїсь еліти… За кого ви нас маєте насправді? За представників конаючої нації?

- Даруйте, молодий друже, - миттєво зреагував горбань. – Я не лікар, щоб ставити діагнози. Ви для нас – дорогі і бажані гості, яким я, старий чоловік, часом забуваю доливати у келихи вина.
Товариство за столом почулося ніяково. Андрій попросив сигарету у свого сусіда.

- Чуєте, як гуде пароплав? – сказала Аніта. І справді, вони почули протяжний і далекий гук річкового судна, що змусив замовкнути на мить невгамовних цвіркунів і наполохав сонне птаство у гущавині біля вілли. Судно пройшло десь далеченько від острова, глибоким річищем Дунаю. Щоб потрапити з головного русла на островів, треба було б знати плутану мережу численних проток, озер і озерець, пробиватися через густі очерети і комиші. Той, хто наважувався б опинитися тут без провідника, ризикував надовго загубитися у річкових джунглях.

- В Ізмаїлі нам казали, що ця територія знаходиться у заповідній зоні Дунаю. – перевів розмову на інше Теодозій – Тут заборонений промисловий вилов риби, полювання. Як вам вдалося збудувати віллу в заповіднику?

- Здається, у вас прокинувся журналіст, пане Теодозію, – посміхнувся Генрих. - Будівництво і справді далося нелегко. Але зажерливість ваших чиновників не знає меж. В Україні гроші вирішують усе. І ви це чудово знаєте…

Теодозій згадав про контракт із Мілленумом. Кров вдарила йому в голову. «Це від вина», – заспокоїв себе.

- Але погодьтеся, – продовжував горбань, – ми живемо тут тихо і нікому не шкодимо. А непрошені гості в наші краї запливати бояться… До речі, пане Теодозію, я не раджу вам повертатися сьогодні до свого намету.
Теодозій здивовано подивився на горбаня.

- Річ у тім, що я вже випустив наших сторожових собак, – пояснив Генрих. – За межами вілли ви для них будете чужинцем, непрошеним гостем. Тому переночуєте у своїй кімнаті. А вранці я допоможу перенести ваші речі до будинку.

- Ви зробили мені пропозицію, від якої важко відмовитися, – сказав Теодозій, а сам несподівано втішився, що залишиться тут. Водночас він відчув під столом радісний поштовх-укол пальця жіночої ноги.

Розділ V

Генріsх залишився на терасі допивати свій келих вина. А гості попрощалися ще на сходах, пообіцявши один одному, що завтра вранці обов’язково приймуть священну купіль у холодних водах Дунаю. Теодозій добре знав ціну таким обіцянкам. Вранці їх усіх розбудить похмілля і вони проганятимуть головний біль кавою або аспірином, а про купання ніхто й не згадає.
Аніта терпляче чекала на нього у коридорі на другому поверсі. Вона мовчки провела Теодозія до дверей кімнати, у якій той мав прожити два наступні місяці.

- Ви увімкнете мені світло? – поцікавився чоловік, сподіваючись, що дівчина зайде до кімнати.

- Вмикання світла і розстилання ліжок для наших гостей не входить до кола моїх обов’язків, п. Теодозію, – із холодною ввічливістю відповіла дівчина. – До того ж, останні кілька років вам, здається, ніхто для цього не був потрібний. Принаймні на щодень. Тому бажаю вам гарних снів…

- Добраніч, – буркнув Теодозій і прочинив важкі дубові двері. За ними він відразу забув про Аніту. За останні п’ять-шість років Теодозій і справді вже звик, що жінки для нього – істоти денні. З ними він працював, пив каву, жартував, часом займався любощами. Але власні ночі він старанно боронив від чужої, нехай і спокусливої, присутності, панічно остерігаючись, що вранці котрась із гостей раптом вирішить залишитися у його домі на довше. Так, як це зробила двадцять років тому Марта. І невміння говорити жінкам «ні» знову зіграє із ним злий жарт. Покинувши пекло нещасливої сім»ї, він надто довго страждав, маючи почуття провини не так перед колишньою дружиною, як перед донькою, щоб знову вчинити необачний крок. «Порядна жінка повинна іти від чоловіка через десять років сама», – жартував Микола Гресь, приятель Теодозія, вічний оптиміст і поміркований пияк, що помер торік у швидкому поїзді Львів-Київ від інфаркту, відкривши таким чином власний спосіб покинути нелюбу дружину.

У кімнаті Теодозій негайно потрапив у нездоланне поле тяжіння широкого, розкішного ліжка. Важкі метелики втоми вже сіли йому на повіки. Випите вино шуміло у голові. Він ще спромігся скинути з себе кросівки та джинси. «У моєму наметі, мабуть, ночує вуж», – чомусь подумав уже упівсні.

…Він був студентом і разом з іншими хлопцями розвантажував на залізничній станції вагон з помідорами. Вони найнялися на цю каторжну працю, щоб заробити по кілька рублів до своїх стипендій. Падав дощ, ящики з помідорами були неймовірно великими. У Теодозія боліли від них руки. Ноги стали ватяними і запліталися. Хтось поплескав його по плечу: «Не сачкуй! Побачить старший – покарає». Теодозій повернув голову і упізнав Ореста. «Орку, це ти? – зрадів Теодозій. – Куди ти щез зі Львова?» «Я помер, – спокійно відповів Орест, перехоплюючи з його рук важкий ящик. – І ти теж помреш, якщо залишишся тут. Тому утікай, доки не пізно». «А як же ти? Я тебе не покину самого», – запротестував Теодозій, ухопившись за інший бік ящика. «Я тут не сам. – заперечив Орест. – Придивися краще – може ще когось упізнаєш…». Теодозій озирнувся і справді побачив свого однокурсника, Миколу Греся, того, що врізав дуба у поїзді. Микола волік ящика, щось весело наспівуючи. Від несподіванки Теодозій послизнувся. Він впав на розквацькану зливою землю. Чиясь важка, дужа рука безцеремонно вхопила його за комір, змушуючи підвестись. Теодозій злякано озирнувся. Біля нього стояв горбань…

Він прокинувся від спраги. У роті було сухо і шорстко. Голова не боліла, бо, мабуть, не усвідомлювала, що вже була здатною і на таке. За напівзаштореними вікнами сірів безвітряний світанок, тутешнє птаство ще спало. Теодозій довго силився, згадуючи, де він і як тут опинився. Врешті виліз з ліжка, знайшов шлях до лазнички з умивальником та рятівним краном. Вода відгонила запахом річки, але чоловікові в ту мить вона видавалася найсмачнішою у світі. Коли пекельне вогнище у нутрощах було загашено, в голову вдарила нова хвиля сп’яніння. «Тепер мені не заснути». – бідкався Теодозій. Не вмикаючи світла, він намацав джинси, а в них – сигарети та сірники. Важку бронзову попільничку розгледів на скляному столику біля дивану у центрі кімнати. Поруч з нею стояла розцяцькована китайська ваза із яскравими тропічними квітами та арабський підсвічник, з вигнутою півмісяцем ніжкою. Теодозій нахилився, щоб понюхати квіти. Ті пахли чужиною.

Нове житло Теодозія на перший погляд могло б видатися номером у готелі. Але кімната була надто великою, з двома вікнами, що виходили на подвір»я. У проміжку між ними стояли офісні крісло і стіл з монітором комп’ютера, клавіатурою, принтером та лампою. Теодозій зазирнув до верхньої шухляди. На її дні лежав стос чистого паперу. Решта шухляд були порожніми. Чоловік увімкнув настільну лампу, продовжуючи вивчати кімнату. Її підлога у центрі була застелена турецьким килимом, у барвах якого переважав любий мусульманам зелений колір. Під протилежною від вікон стіною стояла шафа-бар. За її скляними дверцятами стояла батарея пляшок з горілкою, абсентом, шотландським віскі, вином. Деякі із них вже були надпиті. У лівому кутку кімнати зачаївся масивний стілець, чимось схожий на ті, що їх Теодозій бачив у вітальні на першому поверсі. А на стіні із суміжною кімнатою висіли такі ж, як на вікнах, темно-сині штори. Т. наблизився до них п’яною ходою і рвучко розсунув. За шторами він наштовхнувся на квадрат дверей. Чоловік прислухався. За дверима панувала тиша. Теодозій взявся за масивну ручку і спробував їх прочинити. Двері не піддалися. Ключа у замку не було.

Теодозій подумав, що за цими дверима може спати Аніта. Він пригадав її млосний запах на березі річки, молоде, пружне тіло, що вібрувало від кожного його доторку, зухвалий, навіть зневажливий сміх. Він знову обережно натиснув на ручку. Та за мить схаменувся. А що, коли там кімната Соломії чи Андрія? Або ж Генриха? До кого із них він хотів би стрибнути в ліжко?

Теодозій підійшов до вікна. На сході вже займалася пожежа. Небо на очах змінювало колір з темно-фіолетового на блідо-голубий. Перисті хмари пашіли червоним. Він зиркнув на подвір’я. На посипаній гравієм доріжці неподалік від тераси сидів здоровенний пес. Він часто і важко дихав, немов після тривалого і виснажливого бігу. Його чорна шерсть була мокра від роси, а з роззявленої пащі звисав довгий рожевий язик. Пес уважно дивився на вікна кімнати Теодозія, бо тільки у них, мабуть, світилися у цю ранню пору. Погляд, у якому прочитувалося щось знайоме і водночас огидне, змусив чоловіка відсахнутися назад. Вже втративши з поля зору тварину, Теодозій раптом збагнув, що його налякало: собака мав людське обличчя.

Немає коментарів