Зліпок з янгола

Share:
Ірина Бандурович
 
Цвітіння осени

Парфумовані замки сну – кінофільми вмить.
За єдиним в житті вікном споночіла осінь.
Плаче свічка, невміло тінь крізь стіну тремтить.
Я не чула, як згас мій біль. Я жива ще й досі…

У минуле вертатись – зась! Відвернись і все!
І тече по щоці гаряча терпка сльозина…
Тьмяні прожилки вулиць – вічний живий есей.
Листя ніби й достигло, в душі ж – гіркота полину…

Ніч закінчиться зовсім, титром спаде з вікна…
На старому даху черепиці зрябіють крила.
Виливай чорну туш з душі, виливайсь до дна!
А світанку нове життя зацвіте акрилом…



***

Ця осінь назавжди залишиться в пам’яти й снах…
Я вже не медуза, не риба, не жаба, не протяг…
Течу по бруківках, алеях, кленових листках…
Течу тобі в руки, до серця, крізь пальці, під одяг…

Ця осінь назавжди… П’ю монархічний чай…
Читаю про омбудсманів, пишу нотатки…
А дощ тарабанить по шклі чужоземний джайв…
І листя густюще гамселить крильми в лопатки…

Цю осінь, мов грушу, зубами згризу до п’ят…
І янголи зліпляться в місиво з дат і пауз…
Я вже не холодна, я – ром, коньяк, шоколад…
Та як перевірити, хто з нас насправді Фауст?


***

Ти носиш мене під серцем, як плід чи знак…
Я навіть, буває, вся зачинаю боліти…
Зима якась постмодернова – усе навспак:
Монети… Іуда… Протерміновані квіти…

Я навіть не знаю скільки маєш імен.
І де пропадаєш, об кого ламаєш обцаси…
Минуле – розбите й спалене, мов Карфаген…
І сльози по змерзлій шкірі… Ти кажеш : «Стрази»…

Ти носиш мене під небом, крізь снігопад.
І навіть, буває, я зачинаю прощатись…
Подеколи – Захер-Мазох, коли й – де Сад…
Тобі ж не важливо для кого й ким називатись…


***
Тебе в груди тиснуло, мовби дали під дих…
Витіснялася з лямпи, як джин (просто Він погладив)…
Струм на кінчиках пальців спалив твоє тіло й стих…
Притупилися жала й жалі, повтихали гради…

Відчувала на шиї медово-плавлений віск…
Потім пахла Його парфумами, ніби раєм…
Він – тобі надолений обеліск…
Він тебе, мов Індію, відкриває…

Муркотиш, ніби кішка, в туман за ранковим вікном…
Тільки тіні під віями темні й стерплі, мов гори…
І виходиш з розуму, ніби сходиш з метро…
Й теплі сльози течуть – солоні, мов Чорне море…

Ірина
Бандурович

Народилася 10 червня 1988р. у м.Ужгород, закінчила Новороздільську ЗСШ №5.
У 2010р. закінчила юридичний факультет Міжрегіональної Академії управління персоналом. Наступного року вступила до магістратури Львівського державного університету внутрішніх справ. Друкувалася в колективних збірках: «Місто птахів і поетів» (2008р.) та «Наш Маркіян» (2011р.).

Немає коментарів