5/22/2012

Прелюд Мирослава Скорика

Ольга Скоробогатько

На моїй вуличці, що належала колись багатому євреєві, було п’ятнадцять триповерхових будинків з невеличкими садками. У 1938 році старий гендляр «вклав» злотувки у нерухомість, а у 39-му пропав без сліду.

Нова влада не любила людей заможних, «іншомовних», словом, «нєєсть такіх» і з пристрастю заселяла добротний житловий фонд немісцевими.

Я ж, шестирічка, в 58-ому бачила період «підселення» у львівські підвали.
Коли няня лягала спати, вирушала у маленькі подорожі по підвалах.

Під одинкою мешкала пані Заболоцька, двері в кімнату завжди були прочинені, з них у коридор, на сходи виривалася біла пара, пані Заболоцька прала для людей. Прала, прасувала і мовчала. В куті на розпеченому п’єцику булькали виварки з білизною. Вона хапала чавунне залізко і ставала до столу прасувати білі, ще вологі полотна, час від часу вправно розмахуючи важкою праскою, що нагадувала морду крокодила із червоними люто-гарячими очима. Я сідала на стільчик, дивилася у вікно під стелею на темне листя дикого винограду, мох і смужку неба. Пані Заболоцька пригощала мене шматком чорного хліба зі смальцем і сіллю.


Я знала, що вона мала сина, іноді той приходив, сідав на вузьке ліжко, мовчки дивився на мамині руки. 

Як пані Заболоцька опинилася в підвалі, де був її чоловік, ніхто не знав і не питав.
Якось навесні (саме закінчувала школу) побачила сухеньку згорблену постать: пані дивилася на конвалії, що квітли під вікном її комірки. Три шибки, колись сяючі чистотою, припали пилом, брудна фіранка ледь погойдувалась, з відчиненої квартирки чувся запах мила.

Пані Заболоцька піднесла на мене сірі, ніби з каламутної пари, очі і тримаючись за паркан, повільно, важко пішла до сходів, аби спуститися до свого вбогого закутку… Мене вона не впізнала…

Данько у нашій дитячій компанії був старшим, він з гордістю казав, що народився до «совітів», хто зна…

Мав справжній ніж, що складався. Ми грали в «землі». Данько вправно підкидав ножа, лезо вертикально входило у темний пісок і відрізало від наших куцих наділів великі маєтки. Олька з Юрком, молодший брат і сестра Данька та я ображалися, але нам вправності бракувало. З Даньком не сперечалися, був нервус, пересмикував постійно чорною кучерявою головою, міг запросто дати ляща або копнути.

Ольку і Юрка ми звали Васильцовими: «Пішли до Васильцових» - казали і сипали під дванадцятку. Олька відчиняла двері, запрошувала до кухні, бо покій мама тримала завжди замкненим. Конопатий Юрко вічно наминав хліб зі шкварками, або бульбу з капустою, або капусняк із пшоном. Мами Марусі ніколи вдома не було, працювала кондуктором на трамваї двійці.

Оля приваблювала вродою – очі волошкові, канапушки, і біла довга коса.
Старий Васильцов був «салдатом». Я зрідка бачила, як непевною ходою, потрушуючи рудим тім’ям, чимчикував під гору до дванадцятки. Форма одягу – незмінна: запорошені кирзаки, підперезана ременем гімнастерка, у сітці пляшка вина з хлібом. Потім він зник, і ніхто не згадував «салдата».

Різдво та Пасха були для мене таємничими святами. Ми, дітлахи, раділи запахам ялинок, яблук, солодкої випічки.

Під Різдвяний вечір зібралися біля брами Васильцових, мама Маруся нікого з нас до хати не пустила. У тихій студені ми дивилися, як за фіранкою смутно блимали свічки. Хто молився там разом з Марією, не знали.

Потім Данько виніс кутю з горіхами, родзинками, медом, ми радо наминали смакоту з одної миски, Данько дивився на нас і мовчав.

Взагалі, він багато знав - і «Богородице Діво», і «Отченаш», і польською про Ангела-хоронителя «…а ти завше пши мніє стуй…», не кажучи про маленького хлопчика, що виліз на стовпчик. Минув святий вечір, зорю застелив густий сніг, прийшла тиха ніч…
Раннього ранку мене розбудив шурхіт дерев’яних лопат. Квасниця з чоловіком відкидали з хідника під дерева снігові замети. На нашій вулиці завжди було чисто, білі доріжки посипали жовтим піском.

Я сиділа на вишитій подушці, що лежала на підвіконні, чувся стукіт трамваю «двійки» - саме спускався з Личаківського горба. Раптом я побачила маму Марусю, бігла вниз до трамвайної зупинки, хустка збилася з чорних кіс, лице було бліде, заплакане. На другому боці вулиці йшов за нею високий чоловік зі згортком. На розі зупинилися. Марія махнула йому рукою і зникла.

Він стояв, знявши капелюха, дивлячись на розбиту вибухами дзвіницю без хреста, на темний танк перед входом до занедбаного костелу і постать самітня, нерухома повільно танула у мінорному серпанку снігопаду…

Із Ганею ми дружили, вже була школяркою і мала коричневу форму. При зустрічах я з радістю заглядала у її карі очі – добрі, блискучі, на блідому личку (замість брів – прозорі шовкові шнурочки).

Ганя мешкала у підвалі під одинадцяткою з мамою Квасницею та вітчимом. Два вікна виходили у досить просторий садок, де в сарайчику під толлю вони тримали кролів. Свіжу пахучу траву носили у великих мішках-парашутах з Кайзервальду, там же були клапті городів з квасолею, бульбою, кукурудзою.

З балкону мого помешкання могла покликати: «Ганю!», - і вона з віконця кухні за металевими лініями ґратів відповідала: «Виходь у садок!». Наші садки були поруч, з’єднувались діркою у паркані.

Ганя вміла, здавалося, усе. Навчила мене компонувати чудові «секрети». Спочатку збирали пелюстки квітів, позлітки, шкельця, керамічні уламки (неподалік були аж три потаємні лази на фабрику, де видували скло), потім викопували ямки і розкладали барвисті композиції, ця краса, накрита плоским склом, виглядала на тлі чорної землі коштовною картиною. Потім «секрет» притрушували землею і місце тримали в таємниці від інших. Ганя робила льодяники з цукру й води на чавунній пательні, на гірці за будинками пекли бульбу та кукурудзу. Вона вправно шила платтячка для ляльок і пахла хлібом і добротою.

Данько скептично ставився до наших артистичних дерзань. Аж якось приніс жмут чорнобривців і мертвого горобця. Ми обступили його і мовчали поки копав ямку, застелював чорнобривцями по колу, а потім обережно поклав на них пташку, накрив чистим склом і мовив: «Так ховають партизанів-героїв — і нікому ні слова, ясно?!».
Вітчим Гані не любив і карав за провини так: або не пускав годинами до хати, або не давав обіду. Тоді приходила до мене, або до Васильцових, або до Наді Гринишин, словом, від холоду-голоду не пропадали. Няня нарізала батон, ковбасу, смалець у зеленій каструлі був у Наді, капуста – у Данька (в нього і цигарки водилися).
Одного разу Данько сказав: «Треба спалити кролів, аби не ображав Ганю, гадина, пся крев!». Та для таких рішучих дій ми були замалі.

Вітчим ні з ким не розмовляв, не вітався навіть, казали, що колись мав сім’ю, багато землі і худоби. А коли приїхав до Львова, прибився до Квасниці, бо домоуправ дав їй аж дві підвальні кімнати.

Якось побачила через вікно балкону, як забивав кролів: за задні лапи – і об стіну. Був сильний, злючий, знедолений.

Мені стало зле, перестрашена няня не могла зрозуміти, чому плачу і не можу спати. Після того випадку я довго до Гані не заходила.

Щонеділі вітчим слухав Службу Божу з Ватикану, радіоприймач вмикав дуже голосно, чула його баритон, співав і молився незнайомою мовою. Хто зна, який безжальний фатум витав над ним, який камінь лежав на душі?

Через років десять я була на екскурсії у хлібопекарні і зустріла Ганю; не змінилася – ті ж ясні карі очі, тільки зростом зрівнялися. Обнялися, розцілувалися. Вона стала майстром-пекарем, вийшла заміж і покинула сумний підвал назавжди.
До вітчима приїздив посивілий син з Казахстану і він подався за ним. Квасниця залишилася сама. Сарайчик розвалили, посадили квіти, посіяли петрушку, кріп…
Квасницю знайшли сусіди, вона, мертва, тиждень пролежала на ліжку, склавши руки на грудях…

На Пасху наш будинок пахтів ванилем, кореандром, чистотою, бо на третьому поверсі жили сестри Крип’якевичі і панна Надя – племінниця Івана Крип’якевича. Від часу до часу пан Іван приїжджав у гості і довго велися бесіди з моїм батьком.

В їх просторому помешканні пахло воском, дубовий паркет в «ялиночку» віддзеркалював ніжки стільців і смуги сонячного неба, що заливало вікна; меблів було мало, а в кухні на столі, накриті рушниками, стояли баранці і баранчики, паски і пасочки, ласощі, що їм би позаздрила сама Дарія Цвек.

Пані Мудра (Крип’якевич) нагадувала голубку: сиве пухнасте волосся, стягнуте вузлом, великі очі, ніс тонкий з горбинкою, а щічки були ніби з рожевої порцеляни, і жодної зморшки.

Пасхальною випічкою пані частувала мешканців всіх шістьох квартир. Розмовляла тихим глибоким сопрано, усміхаючись, притискаючи маленькі, наче дитячі, долоні до грудей. Виходила в місто у сірому капелюшку, рукавичках, з маленькою торбинкою.

Старша ж сестра пані Мудрої, стримана, невелемовна, як ніби подумки говорила сама до себе. Риси її лиця здавалися намальованими твердим, дуже гострим олівцем, що не дає м’якого сірого тону, але залишає на папері бліді продавлені лінії, що їх не зітре жодна гумка.

Данько повів, що «Пані просиділа на Сибіру аж 25 літ!». Так і сказав: «Аж 25 літ!». Від того часу я просила няню розповісти про Сибір і чому там «сидять». Важкувато їй було справитись із моїми запитаннями, адже правду дітям ніхто не говорив, відмовчувались.
Над помешканням пані Мудрої простиралося величезне тьмяне горище, куди ми з нянею ходили вивішувати білизну. Металеві двері відчиняли ключем ніби від фортеці, заходили в теплу сутінь, тільки квадрати віконець на даху відсвічували мерехтливим срібним порохом. Грубі дерев’яні стовпи з кроквами підпирали розпечену весняним сонцем бляху, в куті стояли різьблені стільці, великі дерев’яні ліжка, схожі на човни, скриня (її не вільно було відчиняти) та годинник, довгий, високий, він мовчав, бо не було стрілок та механізму, так пояснила няня. В найтемнішому куті стояли стоси зв’язаних шнуром польських книжок.

Заки няня поралася на горищі, я спускалася кількома сходинками до низького маленького вікна, повертала мідну клямку, розчиняла дві легкі шиби. Звідси бачила наш сад, будинки сусідньої вулиці і трубу зліва - Високий Замок, далі – обриси пісчаного кар’єру, куди їздив маленький трамвайчик за голубими, жовтими, вохристими пісками. Над пісковим урвищем зеленів Королівський Ліс – Кайзервальд, де в глибині дерев стояла крита сірим гонтом самотня Кривчицька1 церква, ніби могутній велетень змайстрував дерев’яну забавку для своїх дітей і забув край лісу, де не було ні хат, ні людей.

Данько знайшов під дашком першої галереї отвір між дошками, і ми залазили туди, потім через віконце протискалися на хори, сходили до іконостасу, сідали на теплі лави, підходили до Золотих Врат, роздивлялися Празнички2. Поводилися тихо, дихаючи запахом пилу, вдивляючись у височінь центральної бані, де блакитне сяйво відбивалося на жовтій деревині і проникало у наші очі…

На підвіконні я тримала гарну зелену коробочку, куди складала мумії великих чорних мух, думала, що коли сонце пригріє, вони оживуть і полетять у своїх справах, на дивне моє захоплення ніхто не звертав увагу, пуделко не рухали, навіть коли мили вікно…
Наш садок був найращим на вулиці, оточений з трьох боків фіалковим бозом, з дерев’яним столом і лавками, де ми з Ганею бавилися. Росли тут дві розлогі яблуні, дві сливи-угорки і кущі порічок, за ними доглядала медсестра Марія Грабовська, що мешкала в підвалі нашого будинку, і віконце її дивилося в сад. Ганя навчила мене розшукувати у траві заячу капусту, ми з задоволенням ласували її кислими листочками.
Пані Мудра, зачувши мене, відчиняла двері, піднімалася по сходах і вдивлялася разом зі мною у панораму весняної Львівської околиці. Потім запрошувала в гості. І я, сидячи в глибокому кріслі, все розглядала грубу книжку з прекрасними малюнками до давньогрецьких міфів.

На одній сторінці побачила Горгону, з дуже великою головою, на ній роїлися змії, ніби коріння дерев, очі – білі, замість зіниць – крапки.

На наступній сторінці Герой тримав відрубану голову Горгони: виглядала на здуту кулю, здохлі змії висіли пасмами, по руці Героя стікала кров. Мені чомусь було її шкода, як і драконів, що їх перемагали Герої. Пані Мудра розраджувала: «Так буває, доню, в житті – вбити тяжко, а домовитися – аж ніяк, адже Герої і дракони різні, зовсім різні…».

… Пані Мудра полюбляла поратися у «палісаді», що перед брамою. У нас росли мальви, маки, чорнобривці, барвінок, дикий виноград накривав паркан. Пам’ятаю її зовсім старенькою біля червоних важких маків (підв’язувала квіти), привіталась усміхнено: «Добридень, панночко!» - такою залишилася у моїй душі назавжди; сива горлиця між квітів і зелені…

У Марії Грабовської була чорна коса, і брови, і очі – чорні, як китайська туш на білому аркуші.

Вона співала: «Ой у зеленому гайочку там соловейко щебетав…» і вишивала. Тільки ж голка у неї була особлива: ніби протикала полотно і з’являлися густі бульбашки з кольорових вовняних ниток. Квіти виходили об’ємні наче під склом у наших з Ганею «секретах».
Косу Марія обвивала довкола білої шиї аж два рази і ще лишалося довге пасмо пахучого волосся, дозволяла мені заплітати диво-косу і сміялася дзвінко. Спочатку мала кімнатку з п’єцом, як у пані Заболоцької, а потім майстер зробив двері до сусіднього підвалу, і Маруся (як звала її моя мама) облаштувала гарний покоїк з барвистими вишивками по стінах та високим ліжком з м’якою периною (іноді висаджувала мене на мережану м’яку постіль, і я провалювалася в білі простирадла, ніби у гніздо).

Пані Марія була доброю медичною сестрою, всі наші кликали її робити уколи, або до дитини з гарячкою, або банки ставити – ніколи не відмовляла.

Згодом Маруся почала закладати коси «вінком», потім – важким вузлом на потилиці, час плинув нестримно, вийшла на пенсію.

У лікарні на Топольній (Марія перенесла інсульт) я знов заплітала важку косу із довгими пасмами сивини, що, ніби нерви болю, пронизали вервицю її самотніх чорних ночей на високій мережаній постелі…

Для святкових днів я мріяла мати гарний український стрій, ми з Ганнусею довго радилися, а потім побігли до Павлинки під чотирнадцятку. Там був «найвеселіший» підвал: закручені, ніби віяло, сходи, вели до покоїв без дверей (або мені так здавалося). На кухні поралася мама Галя, пахло грибами. Пан Павло, завше привітний, лагодив взуття: кремезний, високий, аж до стелі, радо і голосно заговорив із нами.

Ганя про щось домовлялася з галасливою Павлинкою, яка цокотіла швидко-швидко, чисто – машинка «Зінгер», а я пильно розглядала обличчя її батька: під хвилястим волоссям – чорні рівні брови, рівний ніс, а ось очі… Ніби одне сміялося, а друге – плакало. Приглядалася до його дивного обличчя, вітаючись на вулиці, коли йшов «до праці» в рипучих чоботах, а з часом спитала у Гані, «чому лице розділено на половинки?»

- От яка ти, все помічаєш, до всього цікава. Одне око у вуйка Павла шкляне, вибили йому око і голову фест потовкли…

- А хто це зробив?! - не вгавала я.

Ганя спинилася на півслові, махнула рукою, відповіла із сумом: «На війні… Ось підростеш, розповім. Краще ходімо на Цетнерівку з Павлинкою, там є для тебе камізелька.

Аби потрапити на знамениту Цетнерівку, ми перетнули трамвайну лінію і по запилюженій вуличці (у три хатки), чомусь названій ім’ям Растреллі, побігли у напрямку Ботанічного саду.

Там Цетнер залишив по собі розкішне лісове і паркове багатство, також поле зі справжньою ковилою. Влітку під сонячним теплом ми лежали в пір’ї райських птахів (так мені видавалося). Зліва від «Ботаніки» піднімалася під гору алея каштанів з низкою вілл аж до Личаківського парку. На початку вулиці зеленів самотній сад без огорожі. Ми спустились сходинками на стежку у високій траві, зупинилися біля зеленого горба з дверима.

Павлинка постукала: «Цьоцю Параню!». Двері прочинилися, і з темноти вийшла висока бабця у картатій хустці навхрест, а за нею посипалися хлопчаки, повіяло запахом сирої землі і бульби. Мені здалося, що там, в глибині дивного житла, немає ні вікна, ні меблів, адже вся споруда поросла травою.

Ганя докладно виклала суть нашого візиту, жінка зітхнула і за хвилину винесла загорнуту в світлу ряднину корсетку з вишневого оксамиту, застібалася потаємними гачками, а від талії лягала на спідницю заокругленими пелюстками. А розшита! Шовковими трояндами з листками і по всіх краях пацьорками і намистинками. Знизу підшита битим полотном і мені – усамраз.

Дітлахи обступили мене, розглядали мовчки, а бабця, витираючи очі ріжком спідньої білої хустини, зітхнула і мовила: «Чічана дівчина, чічана».
Я ж, обмацуючи холодні пацьорки і казкові троянди, все заглядала в чорний отвір, а потім запитала: «А що, у вас у печері живе дракон?» Ганя схопила мене на руки, Павлина дрібно защебетала слова подяки, і ми піднялися замшілими сходами на бруківку під розлогим каштановим гіллям.

Сорочину аж до гомілок, з ковнірцем «під шию», рукавами в дрібні збори, розшиті на вільну фантазію бабусі трояндами червоно-вишневими і голубами, я мала.
Спідницю ми з нянею склали з двох частин малинової хустини, заклали у вертикальні збори і пришили червоний поясок з кутасами (машинку крутила я). Бракувало черевичків.

В альбомі пані Мудрої з розмаїтими українськими строями вподобала собі черевички трохи вище гомілки, вишневі, з довгими шнурівками.
Мама купила мені шкіряні «ботінки», - як далеко вони були від омріяного мною казкового взуття! Та моя вірна Ганна прийшла на допомогу. Ми сплели з червоних ниток довгі шнурівочки, а мешти занесли до Павлинчиного тата.

За тиждень перед наші очі стало диво: пан Павло змайстрував хоч невеликий, але каблучок, носи і закаблуки прикрасив жовтими бляшками, на халявки нашив смужку з дірочками. До того ж пофарбував черевички у вишневий колір з блиском. Я, Павлинка, Ганя стрибали від щастя!

Навесні ми з нянею Оленою збиралися на село і в саду мама накрила на стіл для моїх друзів. Цвіли яблуні, білі пелюстки падали на траву, я сяяла червоними і білими маминими коралями, стрічками і новим прегарним строєм. Досі пригадую смак «Дюшесу», «Лимонаду» та шоколадних цукерків «Південна ніч».

Але там далеко, крізь яблуневий цвіт я бачу чорно-білий фільм: життя мовчазних людей, моїх сусідів, що верталися з чужини у вогкі мури підвалів з вікнами під самою стелею…
Село у няні було тихе, неспішно велася бесіда в її родині, і діти здавалися тихими. А за невеличкими хатами біліло безлюдне ромашкове поле; тільки на обрії, ніби стомлені подорожні, стали горбаті верби.

Любо мені велося на Дніпрі: бабуся навчила триматися на воді і пірнати, «на моторці» ми з дідусем запливали на піщані плеса вудити рибу, здалеку виднілися церкви і дзвіниці Високого берега.

Печерська Лавра склалася в пам’яті з трьох кольорів: білого, зеленого, золотого.
Ми з дідусем сходили похилим дерев’яним пандусом у Печери, здавалося, дошки під ногами вібрують і гудуть басами, як барабани, ніби порожнеча під ними.
Подорож до Дальніх Печер тривала вічність; темні келії з віконцями і без дверей, різьблені іконостаси церковець з теплим золотавим відблиском, коридори, де при стіні на вузьких столах спочивали святі мощі у парчевих тканинах.

Я без страху доторкнулася до сердолікових пальців з прозорими та довгими нігтями святого – рука була теплою…
Чарували мене довгі подорожі на трамваї з Дарниці, через міст Патона, прикрашений гірляндами фруктів, на Бесарабський ринок (метро тільки почали будувати).
У великому селі під Києвом жили два брати мого дідуся – Іван та Василь. Коли збиралися всі «родичі гарбузові», сідали за довгі столи під вишнями, дві бабусі Галі виносили миски з варениками, сало із зеленою цибулею, огірки, хліб. Говорили про війну, розбудову Києва.

Пісні співали голосно, на три голоси: і про комарика, що на мусі оженився, і про козака, що любив пироги із сиром, танцювали навіть.

В усьому бриніла свобода, сяяв простір: у кімнатах цегляних будинків, у вишневих гаях, у хлібах, що жовтою стіною стояли при дорозі, ніби біди обминали мою родину; ніби не було ні голоду, ні німецького полону. Ніби перед нами простералося життя щасливе і вічне.

Юрмалу востаннє відвідали десь наприкінці вісімдесятих років. На безлюдну дорогу між соснових віт у жалобі сіявся дощ (того ранку, повертаючись з рибалки, загинув Віктор Цой), за пеленою сльоти сіріла Даугава.

Я йшла до музею Яна Райніса.

В Дубултах пахло пивом, вудженою рибою, торгували італійським виноградом (ніби з натюрмортів Караваджо), жовтими і червоними яблуками. Елегантні жіночки, бездоганно зачесані, з маленькими торебками купували фрукти, неподалік на них чекали чоловіки у чорних крислатих капелюхах і довгих піджаках. Тиху розмову вів високий стрункий ребе, всі дослухалися до нього. Щось знайоме майнуло мені в рухах вузьких долоней, засмаглому Ель-Греківському обличчі; переді мною стояв Вітя з вулиці дитинства…
Найзагадковішим підвалом був для мене той, що під номером «11А» (тринадцядки на нашій вулиці за найкращими традиціями не існувало). Там пахло книгами. Вітя, делікатний, худорлявий і високий або читав мені вголос, або розповідав «історії».
Тато у Віті вбирався у чорне, тримався стримано, поважно. Зате мати – завжди привітна, усміхнена, все мала для мене льодяника-півника у кишені квітчастого фартуха. Носила широкі спідниці і просторі ситцеві сорочки. Розмову провадила так, що я не все розуміла, але випромінювала доброту і спокій.

Та раптом її не стало… Вітя гортав сторінки товстих книжок, час від часу витираючи тонкими засмаглими пальцями сльози. В підвалі стало темно, ніби сум сидів по кутах і дихав на нас холодом, сирістю, сочився рефреном безмірної самоти…
Спливли роки, якось в крамничці ще з польських часів, я побачила Композитора. Він купив пляшку доброго кримського вина, засунув до глибокої кишені гарного темного пальта і попрямував додому. Пишне, легке біле волосся хвилювалося над світлим чолом, сивими очима.

Хто чекав на нього вдома? Гості чи самота? Чи, може, скрипка?

Дивилася вслід і мені сумно звучав Прелюд; спочатку тихо летів над Карпатами, потім, набираючи сили та жури – над Високим Замком, Лисою Горою, над молодими деревцями Кайзервальду, хвилею болю затопляв маленьку Львівську вуличку, де колись давно жили люди, що залишили тіні спогадів у моєму дитячому серці.

м. С. Пріско,
Італія


EmoticonEmoticon