5/25/2012

Сині води і Ворскла: тріумф і трагедія

СИНІ ВОДИ

Після монголо-татарського шабашу Київська Русь лежала у згарищах і руїнах. Трохи ліпше відчували себе сусіди – Польща та Литва. Але їхньому політичному й економічному піднесенню загрожували тевтони. Щоб запобігти загрозі, вони змушені були шукати порозуміння. Як між собою, так і з поруйнованою Україною.
Ще в середині ХІІІ століття литовський князь Міндовг, аби захиститись від хрестоносців, об’єднав войовничі язичницькі племена і створив Велике князівство Литовське.
У наступному столітті Великому князю Литовському Гедиміну шляхом успішної дипломатії та династичних шлюбів (мав сім синів і п’ять дочок) вдалося об’єднати білоруські та частини українських земель й створити міцну державу. В кінці 14 століття, вона називалася Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське (від етнографічного району Литви).

Син Гедиміна Ольгерд (1296 – 1377), одружившись із княжною Марією Ярославною Вітебською і, успадкувавши трон тестя, виступає як «збирач земель Русі».
Просування литовців в Україну відбувалося легко і швидко. Ольгерд першим розпочав реальне і успішне визволення українських земель від Золотої Орди. Населення вітало визволителів, тим більше, що його військо складалося в основному з білорусів та українців.
Чому так просто литовському князеві вдалося об’єднати Україну? Після монголо-татарських погромів активний елемент українського населення був винищений. (Як і сьогодні). Князі, бояри, які не хотіли служити ординцям, гинули першими. Тож авторитетні лідери народом були затребувані. Важливим було ще й те, що мовою державною служила мова староукраїнська, судоустрій опирався на «Руську правду», а звичаї і традиції місцевого населення шанувалися. Кредо влади Ольгерда – «Старого ми не змінюємо, а нового не заводимо».
Хоча Золоту Орду й роздирали внутрішні чвари, кочові племена, що переміщалися на південь від річок Ягорлика, Синюхи і Тясмину становили загрозу як українцям, так і білорусам і полякам. Темники (начальники 10 тисячного війська) мали на українських землях необмежену владу. Вона успадковувалася татарами, місцевим же дозволялося тільки збирати данину. Їх називали волосні отамани.
І хоча влада темників не була важкою – деякі з них підпадали під культурний вплив місцевого населення, переймали українську мову, навіть хрестилися, – коли ж з’явилася можливість звільнитися від татар, населення було готове до збройного опору.
Тому коли Ольгерд прийшов на Поділля і заявив про свої цілі «вся Русь має належати литовцям», він зустрів розуміння. Тут ще треба зауважити, що найвищі посади на території, де проживали українці, у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському посідали українці.
До 1360 року Ольгерд уже витіснив татар з Гомельщини, Чернігівщини, Сіверщини, з Переяславської землі. З подільськими ордами князь дотримувався якщо не миру, то й не ворогував. Але був обережний з ними.
Татари схильні були вже укласти з Ольгердом мир, але польський король Казимир ІІІ Великий підкупив їх, і сім татарських князів пообіцяли полякам допомогу, коли Ольгерд став претендувати на Львівську, Белзьку і Холмську землі.
Тут Ольгерд розлютився.
Уклавши мир з хрестоносцями, Великий князь пішов на татар.
Восени 1362 року неподалік фортеці Торговиця (нині село Новоархангельського району Кіровоградської області) відбулася битва, яка увійшла в історію як битва на Синіх Водах. Це найменш досліджена сторінка нашої історії.
Перший опис битви зробив польський історик ХVI століття Мацей Стрийковський. Згадки в літописах мало відрізняються від опису історика. Тож ні заперечити, ні ствердити виклад Стрийковського аргументовано сьогодні не можна.
Ольгерд мав приблизно 30 тисяч війська. Стільки ж було у трьох татарських князів (їх ще називали царками) Кутлуг-Бея, Хаджі-Бея і Димитра.
З Ольгердом вирушили чотири його племінники (сини брата по батькові Коріата). Олександр, Костянтин, Юрій та Федір.
Коли армія Ольгерда минула Канів і Черкаси і дійшла до урочища Сині Води, то побачила там велику татарську орду. Ординське військо було розділено на три загони і стояло готовим до битви.
Ольгерд вишикував своє військо півколом так, щоб татари не змогли вдарити з флангів.
Почали бій татари. Вони «засипали литву густим залізним градом з луків» (М. Стрийковський); відтак почала навальну атаку в центр кіннота. Центр литовського війська розступився, заманивши татар під удари списів, самострілів і мечів. Маневр Ольгерда виявися наскільки вдалим, що татари не витримали й почали відступати, відтак – безладно втікати. Погром був великий. Загинули всі татарські князі і мурзи.
Татарська армія була практично знищена. Ольгерд переслідував вцілілих аж до Криму.
Як наслідок битви – центральна Україна та Поділля були визволені від ординців назавжди (відтак її окупувала інша орда, але про це далі), могутність Золотої Орди була підірвана настільки, що більше загрожувати Європі вона вже не могла; (Куликовська битва – то такий собі локальний (хоча, кровопролитний) «міжсобойчик»), а Русько-Литовське князівство простягнулося «від моря до моря» – від Балтійського до Чорного.
На Поділлі Ольгерд посадив правити Коріата і його синів, своїх племінників, а в Києві – свого старшого сина Володимира.
Надзвичайно важливу роль у зміцненні держави відіграв той фактор, що брати, Ольгерд і Кейстут, жили дружно. Коли Ольгерд йшов на татар, Кейстут захищав західні кордони князівства.
Та незважаючи на перемогу над ординцями, спокою Русько-Литовська держава не знала. Окрім внутрішніх конфліктів, їй загрожували з заходу тевтони; на сході збереглася небезпека монголо-татарських набігів.
Після смерті Ольгерда (1377) державою став правити його син Ягайло разом зі своїм дядьком Кейстутом, який, згідно з традиціями, мав правити сам. (Великим князем Ягайло став після смерті дядька 1382 р).
За період від битви на Синіх Водах до битви на Ворсклі на території від Вісли до Волги відбулося десятки баталій. Серед них – битва на Куликовому полі. Оскільки саме вона стала потужним засобом пропаганди для Москви, і про неї говорено надто багато, то нам немає сенсу зупинятися на ній. Хіба що кілька штрихів. По перше, треба згадати, що незадовго до битви Московський князь Дмитрій Іванович (той, що став пізніше Донським) їздив в Орду до Мамая по ярлик на князівство. Їздив не з пустими руками. Мамай признав князя, але ярлик не дав, хоча йому «… пришлось столько заплатить, что вернулся князь «съ многыми длъжники» и тяжелая дань пала на города и людей». («Сказания и повести о Куликовской битве». Ленинград – «Наука» – 1982 – с. 279). Якщо своїми словами, то Дмитрій пограбував добре своїх людей, повіз награбоване Мамаю, аби той йому дозволив і далі грабувати.
Однак, Мамая це не задовольнило і він, аби запобігти внутрішній смуті, що невблаганно назрівала, зібрався на Москву.
Тут треба зазначити, що на боці Москви воював син Коріата-Михайла, внук Гедиміна Дмитро Михайлович (воєвода Боброк Волинський), що був одружений із сестрою Дмитра Івановича, московського князя – саме Боброк, вдаривши на татар з тилу, забезпечив перемогу московського війська, – а на боці Мамая – великий князь литовський Ягайло. Теж внук Гедиміна, син Ольгерда. Правда, Ягайло спізнився (а, може, не дуже й поспішав) і битви не застав. Аби похід не видався холостим (бізнес є бізнес), Ягайло напав на переможців і реквізував у них усю здобич. (Скажімо так, пограбував. Точніше – відняв трофеї).
Та одна справа історія, інша – її інтерпретація.
Те, що подавала радянська історична наука (сучасна російська теж), це одна з версифікацій історії народів, які заселяли східну Європу. Така версифікація почалася відразу після битви і не припиняється досі. У «Сказании о Мамаевом побоїще» говориться, що татарам допомагав литовський князь Ольгерд. Але ж Ольгерд помер ще за три роки до того. Скажімо, літописці могли й помилитись. Тут справа в іншому – ніхто з класиків російської історичної науки не спростував і досі цієї побрехеньки. Принцип простий – аби очорнити. Незважаючи на те, що московітам допомагали, крім Боброка Волинського, інші нащадки Ольгерда… (Підміна понять – то характерна риса російських істориків. «Собирание земель», «добровольное присоединение» – терміни офіційної науки. Та не було «собирания», це було брутальне загарбання земель сусідів, пограбування їхнього майна і безжалісне винищення населення. Винищено десятки народів Сибіру, винищено населення новгородської землі).
Взагалі то воєвода Боброк послужився Москві добряче. У 1371 році він розбив військо рязанського князя Олега і привіз до Москви велику здобич, у 1378 році пішов на волзьких булгар, теж розбив їх, і теж здобич, – а це все були васали Орди. А його дії на Куликовому полі мали вирішальне значення для перемоги москвинів (термін Ключевського). Загинув мужній воєвода у битві на Ворсклі 1399 року.
Треба сказати, що спадкоємці Гедиміна – а їх було багато, тільки в Ольгерда було 18 дітей – не дуже любилися. Це для розуміння того, що на території України війни і битви на той час – явище звичне, не говорячи про напади татар, поляків, угорців, москвинів, тевтонів.
Один із синів Ольгерда, литовський князь Ягайло (1351 – 1434), аби запобігти агресії тевтонів, у 1385 році уклав з Польщею союз. До історії цей договір увійшов як Кревська унія. Згодом Ягайло, прийнявши католицьку віру, одружився з королевою Польщі тринадцятилітньою Ядвігою і став королем Польщі.
Ягайло став засновником династії Ягеллонів, яка правила до 1572 року.
Для Польщі це був виграшний момент, а Україна втратила можливість впливати на регіональну політику.
Чому так сталося, що ми з легкістю прийняли рюриковичів і зовсім зігнорували гедиміновичів, хоча ми по праву їхні спадкоємці. Справа в тому, що рюриковичі зачепилися в Москві, а Москва, претендуючи на Київ, прив’язала себе до рюриковичів; та, оскільки вона претендувати на гедиміновичів аж ніяк не може – ті їх добре били, – а проти України провадить інформаційну війну вже багато століть, то й постаралась відділити українців від тих, з ким Україна жила в історії, в мирі, в культурі. Результат – вийшла непогана московська історична підробка.


ВОРСКЛА

Чи не найтрагічніша битва у нашій історії відбулася 19 серпня 1399 року на берегах романтичної річки Ворскли.
Все починалося з того, що у 1392 році великим князем Литовським, Руським і Жемайтійським стає Вітовт (1348 – 1430). Позбувшись опіки Ягайла і Польщі, він продовжує політику свого дядька Ольгерда – намагається розширювати кордони держави на схід і південний схід. Українські землі ще несли на собі тягар взаємовідносин з Золотою Ордою, як Вітовт несподівано отримує союзника – хана Золотої Орди Тохтамиша (? – 1406). Нащадка самого Чінгіз-хана. Того, який у 1382 році, через два роки після Куликовської битви, вщент знищив Москву.
Хан у 1389 році, незрозуміло з якої причини, почав війну проти свого покровителя еміра Тімура (Тамерлана) (1336 – 1405), і в 1395 році на берегах річки Терек його орда була наголову розгромлена.
Зібравши нові сили, Тохтамиш спробував відродити Золоту Орду, але хан Заволзької Орди Темір-Кутлук (Темір-Кутлуй, Темір-Кутлуч) розбив його і взяв столицю Золотої Орди Сарай. Тохтамиш, забравши дружину, двох синів, казну, залишки вірних військ і придворних, втік до Литви і попросив Вітовта прийняти його.
Вітовт такому знаменитому вигнанцю не відмовив. Князь розумів, що тепер він зможе використати його в експансії Литви на схід. Крім того, в нього перебував (навіть народився у Литві) ще один вельможний втікач – майбутній засновник Кримського ханства і династії Гіреїв Хаджі-Гірей (? – 1466). (Його сину, кримському хану Менглі-Гірею (1445 – 1515), влітку 1482 московський цар Іван ІІІ відправив цінні дарунки й велику суму грошей і намовив напасти на Київ, що хан і здійснив. Пограбував місто, спалив собори і церкви, взяв у полон багато людей, а своєму васалу, Івану ІІІ, відправив у дарунок іконостас і золоту чашу з собору св. Софії. У 1492 – 1497 роках, уклавши з московським царем угоду здійснював ряд спільних походів на українські землі. У 1497 році Менглі-Гірей був розбитий князем Костянтином Острозьким).
Домовленість Вітовта зі своїми почесними гостями була проста. Він допомагає Тохтамишеві повернути собі Золоту Орду, Тохтамиш же видає Вітовту ярлик на Московське князівство. І Хаджі-Гірей, і Тохтамиш зрікаються претензії на українські землі. Така собі бізнес оборудка.
Для початку Тохтамиш і Вітовт у 1397 році пішли на Крим. Захопили велику здобич і полонених і віддали все хану Хаджі-Гірею. Наступного року відбувся другий похід у пониззя Дніпра й до берегів Чорного моря.
Зиму і весну 1399 року Вітовт енергійно готувався до вирішальної битви (точніше, до нечуваної катастрофи). Було задіяно весь матеріальний і організаційний ресурс, працювала продуктивно також і дипломатія . Папа Римський Боніфацій ІХ не тільки благословив похід, а й видав спеціальну буллу духовенству, у якій учасникам походу відпускалися всі гріхи. Тож у Вітовта були не тільки русичі (основний склад) й татари Тохтамиша, а й поляки, волохи, німці, хрестоносці та 500 Тевтонських рицарів, закутих, разом з кіньми у залізо. Рицарі привезли у табір ще й артилерію – пищалі й гармати.
З Вітовтом ішло також 50 княжих родів. Майже вся тодішня українська аристократія. (Серед них князь Олександр Мансурович, онук Мамая, родоначальник роду князів Глинських, Дмитро Острозький, князі Корятовичі).
Похід не готувався таємно. Ще перед виступом до Вітовта звернувся Темір-Кутлук, – а він уже вів армію до кордонів Русі, – аби той видав Тохтамиша. Хан проявив себе не тільки як воїн, а й як філософ. Мінливе життя наше, пише Темір, сьогодні ти хан, а завтра втікач, сьогодні багач, а завтра злидар, сьогодні ти маєш друзів, а завтра вони тобі вороги… Тохтамиш ворог мені, та ще і злий ворог (скоро Вітовт переконається у правоті хана), віддай мені його.
Вітовт відповів чесно: Тохтамиша не видам, а з ханом хочу сам зустрітися.
Ця зустріч відбулася 5 серпня 1399 року на берегах Ворскли. Вітовт для табору вибрав стратегічно вигідне місце, використавши правий берег річки як прекрасний оборонний рубіж. Табір з 75 тисячами воїнів захищався водами Дніпра і Ворскли, а з відкритого боку – скованими ланцюгами возами. Позиція підсилювались артилерією і практично була неприступною.
Це розумів і Темір-Кутлук, який стояв уже на лівому березі Ворскли з двадцятитисячною ордою. (Вітовт не знав, що на підході стотисячне військо мурзи Едигея).
Побачивши, що Вітовт зайняв сильні позиції, хан, щоб виграти час, вступає з князем у переговори. Тон у татарина був не агресивним, навіть принизливим. Мов, я не хочу з тобою воювати, «Навіщо ти йдеш на мене, коли я не нападав на твої володіння».
Найбільша помилка стратегів, коли вони думають, що противник дурніший від них. Вітовт купився на хитрість хана. «Господь дав мені панувати над світом, тому плати мені данину і будь моїм сином… коли ж не хочеш, то будеш рабом мені, а Орду твою я віддам мечу» – відповів пихато, а лише Темір погодився, виставив інші умови: щоб татари карбували монети з його образом і з гербом Литовської держави.
Хан ухилився від прямої відповіді, мовляв, їхня релігія такого не дозволяє, але попросив три дні, бо сам він таке рішення прийняти не може. Водночас послав князеві багато волів, овець та інших тварин (потім Тохтамиш їх приватизує). Вітовт погодився. Тим більше, що протягом цих трьох днів хан посилав йому різні дарунки.
Доки вони отак базікали, прийшло військо старого мурзи Едигея.
Темір-Кутлук передав Едигеєві зміст розмови з Вітовтом, і комедія почала набувати інших ознак.
Едигей вийшов на берег Ворскли й попросив, аби підійшов Вітовт для нових переговорів. «Князю, – закричав старий мурза. – Якщо Темір-Кутлук хоче платити тобі данину і бути твоїм сином, то це справедливо, тому, що від молодший за тебе. Але подивись на мене: я старший за тебе, тому відтепер ти маєш платити мені данину, на литовських монетах мусиш карбувати мою печать і бути моїм сином!»
Обурився Вітовт. Обурилось військо. Та це нечувана образа! Треба провчити нахабного мурзу!
Незважаючи на те, що Спитка з Мельштина, володар Поділля, просив Вітовта утриматись і не виходити з табору, намагався пояснити небезпеку, його не послухали. Більше – з нього почали глузувати. Один польський пан, Павло Щуковський, навіть закричав на Спитку: «Тобі шкода розлучатися зі своєю красунею жінкою і зі своїми багатствами, тому ти виявляєш боягузтво. Якщо так, то повертайся додому і не будеш бентежити серця тих, хто не лякається битви і прагне померти славною смертю на полі бою!» На це відповів Спитка: «Ні, я не боюся смерті і мені не шкода моєї жінки й моїх багатств, але я відчуваю, що сьогодні я ляжу у чесному бою, а ти, як боягуз, втечеш з поля битви». («Исторія Литовскаго государства». Вильна – Типография А. Г. Сыримна – 1882 – С – 233).
Так і сталося. Спитка загинув, Щуковський врятувався втечею.
Князь частину війська залишив у таборі (татар Тохтамиша), а з іншою перейшов Ворсклу і кинувся на татар, які відразу почали відступати.
Найбільша і найкривавіша битва ХІV – ХV століття почалася. А було це у другій половині дня 12 (19) серпня 1399 року.
Січа була страшна. Русичі вже почали перемагати Едигея, та в цей час орда Темір-Кутлука вдарила з тилу. Воїни Вітовта не сподівалися такого нападу і на мить розгубились. Якби Тохтамиш вдарив тоді на хана, то битва мала б інший наслідок, але Тохтамиш вирішив, що Вітовт уже програв, пограбував обоз свого покровителя і втік. (Спосіб ведення бізнесу на цій землі, здається, не помінявся за 600 років).
Близько сьомої години було все скінчено. Полягли всі рицарі, полягли княжі і боярські родини. Знищена під корінь молода поросль нації. З Вітовтом відступила десь третина вцілілого війська. Точніше, врятувалася втечею.
Кільки годин – і втрачені завоювання десятиліть, і втрачена перспектива кількох народів. Надія про створення міцної держави в українців, білорусів і литовців померла. Шлях Литовсько – Руської держави до Чорного моря знову відрізано.
На полі лежало сто тисяч полеглих.
Такої поживи звірі не мали з часу кровавих бенкетів Чінгіз-хана. (Після битви на Куликовому полі, полеглих поховали).
Окреслилась нова історична парадигма.
Хоча Едигей з ордою і пронісся ураганом по Україні, уже такої сили у татар не було – половина орди полягло в тій битві. З Києва взяли викуп 3000 рублів, ще 30 – з Лаври, пограбували землі аж до Луцька і повернулися у приволзькі степи, щоб тихо відходити у вічність.
Тохтамиш блукав з ордою заволзькими і сибірськими степами, а в 1406 році його вбили.
Святкувала Москва. Такого дарунку їй ще не підносили. Ще кілька століть вона розплачувалася за цей дар – останню данину татарам (уже кримським) Москва заплатила при царюванні Петра Першого. (Згідно з Константинопольським мирним договором, укладеним 14 липня 1700 року між Росією і Туреччиною, Москва звільнялась від щорічної сплати данини кримському хану).
А Польща зрозуміла, що Литовсько – Руське князівство може впасти під її опіку і негайно скористалася цим. Вітовт змушений був відмовитись від своїх планів відокремитись від Королівства Польського і, приховавши гонор, погодитись на роль васала свого двоюрідного брата Ягайла короля Польщі.
Принизливий для Вітовта акт було оформлено юридично на з’їзді польсько – литовської аристократії у Вільно в 1401 році. (Українських делегатів не було. Ні князів, ні православного духовенства. Саме тому українці ніколи не визнавали цього договору). Після смерті Вітовта Литва і всі землі мали відходити до Польщі й ставати власністю Ягайла та його роду.
Якщо зважити на те, що у Польщі король не відігравав значної ролі, господарчі, гуманітарні й політичні функції у державі брали на себе магнати й духовенство, – а вони не були підзвітні нікому, – то стане зрозумілим, чому в майбутньому на території України визрів такий агресивний людиноненависницький тип з патологічною фобією на чужого – назвімо його синдромом Лаща, – який приніс так багато горя як самим полякам, так і їхнім сусідам. Зокрема, українцям.
Минуло понад шість століть від тої кривавої битви. Історики тисячами штампують дисертації про роль робітничого класу у збільшенні поголів’я великої рогатої худоби, політики вигадують міфи, які могли б приховати їхню глупоту, а пам'ять про славетних гасне. Травою заросли политі українською, білоруською, литовською, польською, німецькою кров’ю поля. Морок безпам’ятства огорнув душі безликих. Ніщо ніде не нагадує нащадкам про велику трагедію. Ні знака, ні пів знака, ні могили, ні хреста. Що там хрест, навіть місце битви не означено. Великий Ніхто, вирощений антилюдською ідеологією, стурбований одним – де що можна прихопити…
Ми були б не щирими, якби не сказали, що Інститут історії АН України в десятитомній «Истории Украинской ССР» цій битві виділив один(!) рядок: «Попытка великого князя Витовта окончательно освободить южные и восточные земли княжества от ордынской зависимости окончилась разгромом его войска на Ворскле 12 августа 1399 года». (К. «Наукова думка», 1982 – т. 2 – С. 38).
Українців звинувачують у тому, що вони відзначають трагічні дати (Берестечко, Крути, Голодомор). Навіть землячки підпрягаються. Кажуть, що відзначення таких дат-свідчення про певні комплекси. Ті, хто так говорить, не розуміють найпростішого – тільки сильні нації можуть дозволити собі пам’ятати про трагічні сторінки їхньої історії. Якщо стирається пам'ять про полеглих, у нації зникає перспектива. Сучасне – це місток з минулого в майбутнє. А майбутнє мстить. Нації з комплексами меншовартості вигадують собі перемоги і гучно святкують їх. Такі свята – компенсаторна функція. За ними наче б то можна приховати власну малість.
Маємо надію, що наші університети звернуть увагу на трагічну дату 1399, організують експедиції, щоб знайти місце, де відбувалася битва, встановлять знаки, а державники після шістсотлітньої мовчанки таки скажуть народу, що таке гідність людини.


ГРЮНВАЛЬД

Якщо дії ворогів зі сходу можна було передбачити, то що замислили тевтони, ніхто визначити не зміг би.
У 1404 році польський король Ягайло, в хрещенні Владислав, надіслав Віслою до Литви, де скаженів голод, кораблі з зерном і продовольством. Магістр Тевтонського ордену хрестоносців Ульріх фон Юнгінген перехопив вантаж і відмовився його повернути. У ньому, сказав, була зброя.
Протистояння окреслилось. Більше – противники стали застосовувати силові методи.
Хрестоносці вдерлися до Польщі, захопили Добжинську землю, здобули міста Добровнік, Злоторию, Бидгощ. Не кращим було становище Литви. Орден жорстоко поводився з населенням приєднаної Жмуді. Жителі Юрмали втікали до Литви під захист князя.
Спільна загроза змусила двоюрідних братів – Короля Польщі Ягайла і Русько – Литовського князя Вітовта – забути образи і об’єднатись.
Отримавши підтримку від Ягайла, Вітовт негайно виступив на захист своїх колишніх підданих, які не без його намови повстали проти Ордену. Повстання було жорстоким. На початку 1403 року воно запалало по всій країні. Знищувались рицарські замки та їхні гарнізони, захоплювались у полон воєначальники та духовенство.
У відповідь рицарі розпочали воєнні дії. Вони увірвались у Гродненський округ і спустошили його.
Несподівано Вітовт уклав з тевтонами мир і віддав їм Жмудь – виникли проблеми на землі смоленській.
Повернувшись, тевтони стали збирати данину, нещадно оббираючи своїх нових-старих підданих. Ті ж почали ховатися в лісах і нападати на хрестоносців. Партизанська війна велася протягом п’яти років (1404 – 1409). Стало зрозуміло, що проблему можна розв’язати тільки зброєю.
Підготовка до війни велася з розмахом. Скликалися рицарі зі всієї Європи. Впродовж зими 1409 і весни 1410 років до столиці Ордену Марієнбурга (зараз м. Мальборк, Польща) прибували тисячі рицарів, найманців, авантюристів, злодіїв, проституток. То були німці, угорці, англійці, шотландці, шведи, швейцарці, французи, чехи, австрійці і навіть поляки.
Дізнавшись про підготовку тевтонів, Вітовт негайно повідомив Ягайла. Восени 1409 вони зустрілися у Бресті, узгодили план майбутнього походу й взялися за підготовку до битви. Вітовт став готувати армію, а Ягайло вирушив у Біловезьку пущу на полювання – потрібно було заготувати продовольство для великої армії.
Хрестоносці створили ряд укріплень, щоб ускладнити хід армії Ягайла та Вітовта, але союзники дізналися й обрали інший шлях.
В кінці червня 1410 року польський король зі своїм військом вирушив назустріч ворогу. Після переправи через Віслу на другий день по святі Петра й Павла (13 липня) до Ягайла приєдналося військо Вітовта.
Чотирнадцятого липня об’єднане військо зупинилися в хащах між селами Грюнвальд, Танненберг (нині – Стрембарк), Людвигсдорф (нині Людвигово).
На рівнині військо Ордену зайняло вже вигідну позицію.
Щодо кількості учасників «Війни народів», то різні дослідники подають різні цифри. Ми вважаємо, що найреальнішу цифру подає сучасний український дослідник історії Великого князівства Литовського Фелікс Михайлович Шабульдо. Об’єднані сили Королівства Польського і Литовсько – Руського становило близько 45 тисяч, хрестоносців – 39 тисяч. Тут слід зазначити, що військо хрестоносців було добре навчене і добре озброєне, тоді як союзницька армія не мала такого професійного вишколу й озброєння було скромніше.
Українських хоругв було 14. Сім у Ягайла і сім у Вітовта.
Настав ранок 15 липня 1410 року. Хрестоносці вишикували свої ряди у дві лінії довжиною в 2,5 км. Правим крилом першої лінії командував Куно фон Фрідріх Ліхтенштейн, лівим — Конрад фон Валенрод. Другу лінію очолив великий магістр Ордену Ульріх фон Юнгінген.
Польський король Ягайло (Владислав ІІ) послухав одну месу, відтак другу. На повідомлення послів, що тевтони вишикувались до бою, не реагував. Аж коли прискакав сам Вітовт і закричав, що пора очолювати битву, Ягайло взявся до справи.
Рицарі не могли зрозуміти поведінку польського короля і, щоб з’ясувати, що коїться, відправили посла з двома оголеними мечами, який, віддаючи мечі, сказав: «Славний королю! Пруський магістр Ульріх послав тобі два мечі: один тобі, а другий твоєму брату, щоб ви не турбувались, що у вас їх мало, і сміливіше з нами зійшлись. Якщо тобі тісне поле, то відступи зі свого і знайди там, де буде просторо і тобі, і йому».
Ягайло прийняв мечі і став готуватися до бою. Союзники вишикували війська у три лінії. На лівому крилі стояли поляки і чехи (дві хоругви майбутнього вождя таборитів Яна Жижки), а командував ними коронний маршал Королівства Польського Збігнев із Бжеза, на правому фланзі – литовсько-білорусько-українські війська Вітовта. У нього було ще тисяча татарських вершників, якими керував син Тохтамиша.
Опівдні Ягайло розпорядився вдарити в котли.
Першими вступили в бій татари. Випустивши хмари стріл, вони кинулись в атаку, але були майже зметені артилерією тевтонів. (У хрестоносців було 100 гармат, у союзників – 32, а за даними Яна Длугоша – 17). Вслід за татарами пішли в наступ інші хоругви Вітовта. Їм назустріч – закута в залізо важка кавалерія К. Валенрода. Хоругви Вітовта нічого не могли зробити проти цього залізного кулака, який насувався зі страхітливою силою, й почали відступати. (Є автори, які заявляють, що «схизмати» – хоругви Вітовта – втікали панічно. Ми не можемо ні стверджувати, ні заперечувати, чи було це саме так, та для нас це й не цікаво. Ми думаємо, що якби війська втікали панічно, то їх ніхто не зумів би зупинити).
Ульріх фон Юнгінген, побачивши, що його лівий фланг прорвався, знімає звідти додаткові сили, кидає на праве крило й збирається святкувати перемогу. (А він був від неї за кілька хвилин).
Помилка великих – велика помилка. А велика помилка виставляє великі рахунки.
Вітовт помітив, що центр стоїть (шість українських хоругв і три смоленські, одна з них була знищена), що галичани, подоляки, смоленці й білоруси тримають оборону міцно. Тоді він зупинив військо, перегрупував його і вдарив на К. Валенрода з новою силою. Тевтони відступили. Українська й смоленська піхота на чолі з Рогдаєм налягла, «вломилася в середину табору хрестоносців, ударила на них руськими своїми списами в тил і на всі боки й зчинила серед них сум’яття» («Історія Русів». К., «Радянський письменник», 1991– С – 46).
Мужність української піхоти не тільки врятувала становище – дала змогу Вітовту натиснути й змусила тих, хто щойно атакував, у паніці втікати, – а й переломила хід битви, що дало можливість армії союзників здобути перемогу.
На лівому польському крилі ситуація не була такою драматичною. На початку битви переваги не було ні в кого, але коли Вітовт потіснив К. Валенрода, поляки й чехи «вдарили на прусів з таким громом і тріском зброї, наче впала велика вежа».
Коли союзники потіснили хрестоносців, Великий магістр робить відчайдушну спробу врятувати становище й кидає у центр свій резерв – 16 рицарських хоругв. Їх поляки розбили. Тоді рицарі вводять у бій другу лінію своєї кавалерії, але поляки кидають свою кінноту, якою командує сам король Ягайло. У дорогих блискучих обладунках, на прекрасному жеребці, в оточенні придворних рицарів і духовних осіб король, як символ перемоги споглядав з невисокого пагорба, як Вітовт трощить ліве крило хрестоносців.
Битва продовжувалась три години й закінчилась повним розгромом тевтонів.
Хрестоносці втратили 8 тисяч убитими. Загинув Великий магістр Ульріх фон Юнгінген, загинув майже весь командний склад. Втрати союзників невідомі.
Трофеїв багатих не було. Переможцям дісталась артилерія, 51 прапор, величезний запас мотузків (щоб в'язати полонених. «Не кажи «гоп», доки не перескочив»), для переможного бенкету багато вина – Ягайло розпорядився вилити, наче воно отруйне – і кілька тисяч бранців.
До честі короля, він мотузками не скористався. Наказав переписати бранців і під чесне лицарське слово, що 29 вересня 1410 року вони принесуть до Кракова викуп, відпустив усіх. Вчинок королівський.
Переможці не стали відразу переслідувати переможених. Кілька днів вони залишались на полі слави і лише на десятий день підійшли під стіни Марієнбурга. За цей час до хрестоносців прийшла допомога, тож наступні воєнні дії були ризиковані.
Першого лютого1411 року було підписано Торунський мир, у якому було визнано перемогу союзників, призначена контрибуція, яку повинен був сплачувати Орден, і війна закінчилась.
Чим для нас цікава битва, яка відбулася понад 600 років тому? Перш за все тим, що вирішальну роль у перемозі союзного війська відіграли наші хлопці. Друге. Українці й на цей раз послужились, щоб зупинити експансію тевтонів на наші землі. Третє. Ми не повинні забувати, що честь, відвага, шляхетність – це наші універсальні й могутні архетипи, які не дозволять ворогам нас знищити. Які б засоби вони не придумували.
І що важливо, король польський, нагородивши звитяжців, в тому числі й багатьох українських, нагадав їм про пакт, виданий ним за рік до битви.
«Промислом Божеським і доброю волею нашою і станів наших народних, з’єдночивши ми Дідичне князівство наше Литовське і підлеглі йому од своєї волі князівства Руські з народом і королівством Польським, … ми уставуємо й повторно стверджуємо уфундовані й укріплені пакти з’єдночення народу Руського з народом Польським і Литовським, і бути їм, яко рівний з рівними і вольний з вольним вічно і непреложно, і права свої Руські тримати без перешкоди». – Далі король наголошує, що судочинство має вестись тією мовою, яку бажає позивач, без переваги однієї мови над іншою, і рівність має бути у всьому. – «Теж і лицарству Руському з лицарством Польським і Литовським єдність держати, яко рівний з рівним, на кожних справах і урядах, без жодної упреки і зневаги». («Історія Русів». К., «Радянський письменник», 1991 – С – 46-47).
Слова мудрого короля актуальні вже понад шістсот років; коли ж наші сусіди і предки наші порушували їх, приходило горе.
У 2010 році центральна Європа святкувала 600 років Грюнвальдської битви. Та про цю дату влада в Україні й словечка не промовила.

Ярослав Трінчук,
Володимир Мороз,
Тарас Наконечний.
м. Дніпропетровськ


EmoticonEmoticon