5/19/2012

Візок

Роман Горак

Він з того ж міста, що і я. Мав чотири коліщата, дві драбинки, дишель, розвору і геть усе, що належиться возові, тільки не було до нього такого коня, який би пасував йому, тому не міг надаватись до того, що великий віз, і ним просто бавились. Ми виростали, забували про нього, а він залишався таким, як був. Одного разу і я вийшов за ворота своєї хати і подався у світ. Коли повертався, то бачив, як місто, яке я залишив, зникало на моїх очах. Поволі і впевнено... і це чогось нітрохи не хвилювало мене. Я тішився новими будинками, вулицями, впорядкованими та загосподарованими обійстями, обгородженими сіткою з гарними розмальованими брамами. Я часто бував удома, ще жила мама, тато. Потім їх не стало. Мої приїзди ставали все рідшими. Аж поки одного разу після довшої розлуки я побачив, що мого рідного міста нема і від нього зосталася тільки назва. Незмінним і неторканим воно існувало лише у моїх спогадах. Я ніколи не зможу запросити до нього своїх друзів, не зможу похвалитись ним перед ними…

Ще не так давно обіч дороги, що вела додому, стояло кілька старих, поскривлюваних хат того мого далекого міста. Зарослі густою бузиною та здичавілим бузком, вони скоса дивились на великі і гарні будівлі, що виросли довкола і нарікали на теперішні часи та на неувагу до них – старих і поважних. Вони ж бо стояли пусткою. У них ніхто не жив.
Їх, здавалось, покинули напризволяще. Може, з поваги до їх старості та того, що вони бачили на своєму віку, ніхто не відважувався підняти на них руку. Так і залишили їх, щоб завалились самі. Вікна, давно–давно не миті, заслонені старими порваними фіранками, яких ще жаль викинути, присоромлено ховали очі від дороги та стороннього погляду. Бо ж колись кожної весни перед Великоднем світилися вони від радості чистотою і розквітлими мушкательками, гордістю жіноцтва, яке обвивало пощерблені горшки папером з премудрими витинанками, та обкладало коріння густим мохом, принесеним із котроїсь уцілілої стодоли під стріхою, яких у часи мого дитинства вже можна було порахувати на пальцях.
Стіни, давно не білені та потріскані, світилися дранкою, як старі дівки сивиною в косах. Шпарини позахоплювала всяка комашня, котру тут ніхто вже не рухає і не розганяє. Давно пощезали колись вибиті та витовчені ногами подвір’я і поросли всюдисущим споришем та диким рум’янком, котрого колись було годі дошукатись – такий був добрий – то на купання дітей, то на ліки від застуди.
Давно не димлять димарі, надщербленими зубами дивляться на дорогу пороги. Та й дорога вже давно не та. Від самого міста, як від монастиря звертати понад став додому, обабіч немає пишних каштанів та розкішних акацій. Перші не так вабили своїми квітами – свічками навесні, коли зацвітали, як самими плодами, котрі з’являлись якраз тоді, коли ми восени йшли до школи і набивали ними кишені та сумки. То були каштани для рахування, і ми ними вчились додавати і віднімати. Наша дорога була на них багата, і ми щедро роздаровували їх тим, хто таких доріг не мав. Після школи каштани збирали знову, аби в когось або в щось влучити. Молодші втікали від старших, дівчата вважали за краще обходити їх, а наші забави закінчувались або бійками, або плачами, коли удар каштаном був влучним і болючим. Акація такої цінності не мала, бо для нас нічого доброго не давала. Хіба немилосердно пахнула, та нас її запах тоді не вельми хвилював.
Геть понад став аж до початку того місця, де Скітник сходиться докупи із Заставським, вже ні одного старого каштана, ні акації. Тільки там, як повертати на моє «обійстя», де колись не просихала велика калюжа, яку годі було перейти, а особливо тоді, коли не хотілося йти до школи, ще донедавна стояла хата старої Зворської. Коло хати ріс величезний щеплений білий бузок, якого не було деінде на нашім передмісті. Його немилосердно обламували, носили букети всім вчителькам, а він навесні зацвітав ще краще, ніж попереднього року. І знову давав щедрі врожаї букетів для наших вчительок. Орися, Зворських внучка, ходила зі мною до школи, потім виїхала до Львова. Хата довго світила пусткою і давно непраними фіранками. Коло неї була стара буда, збита з дошок. Стояла вона ще за часів Австрії . І чого в ній не було вже за моєї пам’яті! Був хлібний магазин, приймали тут пляшки, була шевська майстерня, потім звичайний сільський склеп, молочарня. Здавалось, пхни рукою і та буда розвалиться, але вона міцно трималася свого місця. З одного боку її підтримували два могутні ясени, які, як казав мій тато, вже були такими, як він був парубком. Такі буди стояли аж до залізничної станції і були в них шинки. Все змінювалось, катастрофічно ставало інакшим.
Одного дня не стало хати старої Зворської, щезла буда, ні сліду по кленах. Навезені купи цегли свідчили, що незабаром тут постане нова будівля. Вона остаточно перекреслила моє місто. Воно зникло.
Залишились тільки спогади.
Колишні фоси, які мали круті спуски і які ми взимку окуповували для совганки, тепер були засипані і в тих місцях, де колись топилась худоба, тепер красуються дво– триповерхові будинки. І дарма, що ці фоси входили в систему оборони мого міста від турків, татар та всілякої нечисті, яка постійно сюди пхалась. Головний архітектор, що знав підписувати папери і брати за них встановлені хабарі, про цю історію, звичайно, не чув і порозпродував під забудови землю тим, хто не захотів бути в селі, мав, зазвичай, нечесно зароблені гроші і вмів їх кому потрібно дати. Зрештою, таких не хотіло тримати й само село, а тому випихало від себе і вони осідали по наших фосах, болотах та смітниках, щоб трохи пізніше витурити нас всіх на ті болота та зробити з нашого передмістя правдивий смітник. З їх приходом щез мій малий рай на землі. Там, де сьогодні до пізнього вечора гримить чужою музикою якийсь бар зі штучними квітами, цяцькованою огорожею, та де раніше ріс розкішний клен, милував око восени, коли червоніло його листя і засипало собою все навколо, а обіч росли тепер повирубувані каштани та акації, внизу, ближче озера, була лука, яка весною жовтіла від калюжниць, потім білого болотника та синіла озерцями незабудок, які з приходом літа поступалися місцем жовтому гравілату та червоному бузьковому вогню. Перед Зеленими святами на цю луку сходилось усе передмістя рвати з рудої болотяної води шувар, аби ним присипати долівку в хаті… Нема, давно нема ні жовтого гравілату, ні голубеньких незабудок, ні пахучого шувару. Є сірий асфальт, штучні квіти, які цвітуть як у зимі, так і в літі, і купи сміття з цивілізації.
А береги… Ті береги, що були нейтральною смугою між людськими житлами та рікою, яка кожного року виливалась і заливала їх. Вода потім відступала, залишаючи нам зелену мураву з калюжницями, незабудками і всім, що й досі нев’янучими барвами квітує в моїй душі. Коли берег підсихав , він перетворювався на громадське пасовище та стадіон, де грали у футбол. У неділю сюди сходились поважні мешканці передмістя і дивились, як «наші» , тобто заставські, грають з хлопцями з Черлян чи з Дроздович. Давно нема багатьох їх. Нема вже давно ні Влодзі Мозолового, форварда нашої команди. Пішов у землю, після приходу з армії. Служив у ракетних військах, опромінився, дістав білокрів’я і через рік після повернення відійшов. Був «першим міністром», коли ми ходили з вертепом, який у нас був дуже старим, бо текст для нього написав письменник, парох тутешньої церкви Благовіщення Лев Трещаківський. Ми тоді тяжко пережили відхід Володимира. Не так давно відійшов його молодший брат Михайло. На цвинтарі стоїть його гарний мармуровий пам’ятник, з фотографії якого на мене дивиться зовсім чужа мені людина… Стефцю Трухимів, теж нападник, спився і помер, як бомж. Я ночами, коли нема сну, перераховую їх всіх. Стоять в моїй пам’яті і сумно хитають головами. Нічого не говорять. Лиш мовчать і та мовчанка крає мені серце.
Недавно відійшла Наталка Веретюльникова. Мала найкращу корову на пасовищі, бо гарно паслась, була смирна і давала багато молока. Нема Юзика Бльокового і його сестри Марисі. Обоє мали феноменальні здібності до англійської мови. Контрольні роботи писали лише на п’ятірку. Юзик не мав ковзанів, не мав справжньої хокейної клюшки, але був хокейним гравцем номер один і ніхто від нього не міг так просто відібрати шайбу.
І Стефан Мозола… Мій найближчий сусід. В хаті в них було повно дітей . В сім’ї він був третім по віку з кінця. Став міліціонером…
Ми після поробленої вдома роботи любили збиратись на нашому березі. Ні, співати ми не співали, бо ще були замалі. Співали наші старші брати. Одного разу ні з того, ні з сього Степан і каже: «Цікаво було б бачити, що буде за сто років на нашому березі». Так і звучить та фраза у вухах. Не інакше, а саме так… Не дожив Степан навіть до 50 років. Помер. І похований далеко від свого берега, який мріяв побачити через сто років. В Кам’яноброді на Білій Горі… Може його душа час від часу прилітає відти поглянути на наш берег і, бідна, не може впізнати його: забудованого, перекопаного, розбитого на грядки. Нікого, напевно, не знає з нових володарів нашого берега, а отже й нашої землі. І що їм до того, що над річкою стояли старі–престарі вільхи, а на скруті височіла стара тополя, яка нагнулась над річкою і по ній, як по дорозі, можна було вийти мало не під вершок, тобто опинитися десь над серединою течії. Її стяли. Вона комусь не сподобалась.
Покинув Заставське Юрко Попко. Пішов на інші передмістя. Я навіть не бачив, як він зістарівся. І його брат Степан, і його брат Славко. Всі на інших обійстях. Михайло Смілків подався до Львова. Раз бачив його тільки. Порозбігались усі. Нема майже нікого, крім Миколи Сліпка на моїм Заставськім. І пощезали всі прізвища. Бо прийшли нові зяті…
Стежки, якими ми колись ходили, позагороджували сітками, перекопали, перерили і їх вже немає. Новий власник наших берегів та пастівників приніс нову культуру. На ціле передмістя було три криниці. І всіх така кількість задовольняла. Тепер, після загороджень та обгороджень, вона на кожному городі…Ніхто не хоче пити зі спільної криниці, ніхто не хоче топтати чужі городи та ходити не по своїх стежках. Кожен перетворив своє обійстя на свою фортецю. Назавжди щезли щорічні сварки за межу. Вони були обов’язковою ознакою кожної весни, коли орали городи, і кожної осені, коли заорювали. Тепер замість межі стоїть залізний стовп, сітка та міцний підмурівок. Кури вже напевно забули, що можна гребтися в чужих грядках. Вони сидять у своєму гетто. Все, не потрібне на обійсті, викидають на дорогу або в річку. Моє місто перетворене в суцільний смітник…
Стежки позбавили дітей можливості спілкуватись між собою. Де тепер тут хтось грається у хованки, як грались в наші часи, коли не було жодних парканів, сіток, колючих дротів і від хати до хати можна було цілком вільно ходити? Де ті витовчені босими ноженятами до блиску подвір’я, на яких грались в «класи», чи витолочена на пастівнику трава, на якій бавилося в отого тепер зовсім незрозумілого дітям, що виростають коло телевізора, «штандера»?!
Де ті розважливі ігри дітей, які підготовляли до майбутнього життя? Де голуби, що колись кружляли в небі і приковували до себе погляди людей своїм вільним польотом? А їх колись було так багато. Майже на кожній хаті. Вони були й у нас.
Голубів у нашому роді вигодовували мій прадід Іван, потім дід Михайло, потім мій батько Дмитро, а відтак усе господарство перейшло до мого брата Антона. Від голуба в небі тільки цятка, бо летів він високо–високо, але брат виносив самичку, ставав на подвір’ї і простягав її до нього на витягнутих руках. І голуб каменем падав з висот на рідну стріху…Ех, як на це диво сходились сусіди, як вміли коментувати, як радів брат Антон.
– Ану, Антось покажи, – казали до брата, а він радий був старатися.
Попри все голуби надто щедро всюди залишали сліди свого перебування, що зовсім не подобалось ні моїй прабабці Марії, ні бабі Марії, ні мамі Анні, ні сестрі Марії. Голуби, як на зло, виводились десь під кожною кроквою і часто ніхто не знав, скільки їх. Тому й придумало на них жіноцтво котів, які успішно хрумкали ще неоперених голубенят, до яких не могла досягти жіноча рука. Особливо затято воювала з голубами сестра Марія. Коти так успішно поїдали голубів, що налякали брата Антона, але сестра переконувала його, що сама на власні очі бачила, як поїдають голубенят щурі. Брат повірив і почав повсюди розставляти пастки, але щурі не ловились. Аж одного разу він упіймав нашого кота Мацька, який хрумкав голубеня. Той Мацько був улюбленцем моєї сестри Гені, бо давав з собою робити все, чого вона запрагла. Геня одягала, завивала у хустку, носила, як малу дитину, і приколисувала. Такого мудрого кота, як в нас, не було в нікого з сусідів, і це було нашою особливою гордістю. Так от того Мацька, впіймавши на гарячому, брат тріснув декілька разів об одвірок і викинув мертвого на подвір’я, де ми бавились. Сестра Геня зняла такий лемент, що з четвертої від нас хати прибігла Ганя Кізлакова, яка в колгоспі не працювала, як наші мами на буряках, а працювала у млині і її додому привозили шофери на вантажній машині. Вона на той час була вдома. Коли дізналась, що сестра так ляментує за котом, то розсердилась і відлупила сестру по задку:
– Якої холєри, – приказувала і била,– рипиш, якби ти мама вмерла. Я так настрашиласі, що–м ледве до вас прибігла.
Геня ніяк не могла заспокоїтись і продовжувала плакати. Тоді ми всі вирішили належно поховати нашого Мацька. Двоє хлопців з правдивою лопатою, тобто рискалем, пішли копати на берег могилу. Разом з ними пішла Геня Мозолова, найстарша і найрозсудливіша з нас. Вона розумілась на справах і мала вибрати «пляц». Інші хлопці виготовили хрест і на нім напис «Мацько», та «Спи спокійно». Потім звідкілясь взялись довгі палиці, на які були напнуті чорні хустки і це мали бути наші хоругви, котрі у нас називають фанами. Мацька ховали в якійсь скриньці . Дівчата наплели вінків і несли попереду. Сестра Геня йшла сумно за домовиною, плакала та всім розказувала, який кіт мудрим був, «геть чисто, як чоловік», а Геня Мозолова заспокоювала її: «Не плач, Геню, ти ще молода! Будеш мати ще діти, аж не захочеш більше, бо де би хто при такій бідосі можна багато дітей вигодувати»,– і втирала очі хусткою. Ці слова ще більше розжалоблювали сестру і вона кричала, геть чисто як на похороні плакала мама Гені Мозолової за своїм найменшим сином, який не так давно помер і вона приходила скаржитись моїй мамі, що має гріх на душі, бо дитина недоглянута: «І де тут доглянеш, як кожного дня мусиш йти до того клятого колгоспу на ті буряки» Я, як на ціле передмістя відомий «священик», мав капу, йшов за труною, і мудро дивився в землю, геть чисто як наш старий отець Малицький. Він був старим і до нього любили ходити сповідатись діти. Виповівши всі свої прогрішення проти тата, мами, сусідів та пташок, яких кривдив, я не знав з чого ще маю сповідатись. Тоді приймався за опитування гріхів отець Малицький. Ніхто його не розумів, але ніхто не осмілювався його перепитати про гріх, а тому смиренно хитали головою, що согрішили. Раз мене щось запитався отець і я ствердно хитнув головою, аж той припинив сповідь і видивився на мене.
Над Мацьком я відправив чин панахиди, відспівав «Житейскоє море» і «Де сребро і злото» і опечатав могилу. Хлопці поставили хрест, як годиться, а дівчата прикрасили могилу квітами та вінками. Потім всі поважно рушили на наше подвір’я в сумі та жалобі. Сестра все ще плакала, а Геня Мозолова її заспокоювала, що вона ще молода і буде мати діти.
В такій жалобі та смутку ми прийшли на подвір’я і на власні очі побачили, як кіт Мацько сидів на порозі і облизувався від землі та всіляких намащувальних пахнил, якими спорядили його утле тіло на той світ. Першою крикнула Геня Молозолова:
– Людія подивітеся! Чудо із чудес! Він воскрес, – і ми всі зачали хреститись, від чого Мацько втік.
… Спогади в’яжуться клубком, плутаються і годі вже встановити , коли і що, де сталось. Бачу обличчя своїх товаришів, усвідомлюю, що це вони, але не бачу виразно їх рис. Бачу, як вони кричать, говорять, але не чую їх мови. Надто далека відстань між ними і мною тепер, щоб все побачити і все почути. Тільки одне якесь дивне відчуття, що це все минуло, не вернеться і воно є лише твоє та нікого більше.
Одного разу хтось із нас на смітнику залізничної станції знайшов рулони різнокольорового паперу, на якому було віддруковано назви різних цукерок. Ми довго не знали, що з тим папером робити. Хтось запропонував вирізати хвости до повітряних змій, але, як на зло, на той час не було доброго вітру та й не було ниток, бо мами ховали їх від нас. Врешті все вирішила Геня. Одного післяобіддя, коли ми вигнали наших корів пастись, Геня прийшла у розкішному вінку, що мав безліч стяжок, зроблених з того паперу, та які спадали аж до землі і рухались при кожному подуві вітру. Ми стояли з роззявленими ротами і не знали, що казати.
–Тепер є в чому бути за дружку, – сказала Геня, сідаючи на ряднину, яку мав кожен з нас, коли пас корову.…
Справа в тім, що в нас віддавна так повелось, що молода та дружки, перша і друга, або як ще їх називали – старша і молодша, ходили просити на весілля тільки в народному строю, тобто одязі, до якого обов’язково входив вінок, пишно оздоблений стяжками. Таких стяжок годі було дістати, тому їх позичали і траплялось так, що коли нараз треба було справляти два чи три весілля, то дружки не мали в чому йти просити і мусили чекати, поки ті стяжки вивільняться. Тепер, на думку Гені, стяжок було достатньо і наступного дня всі дівчата вигнали корови в пишних вінках і ходили втрьох по пасовиську просити гостей на весілля. Звичай велів, що потрібно було тому, кого запрошується, тричі поклонитись до пояса і сказати, «що просять вас тато, і просять вас мама, і ми вас просимо прийти на нас весілля»… За гостей на пасовиську дівчата повибирали кущі лози, високі нескошені будяки і навіть мурашники, яких на пасовищі було повно. Врешті та забава набридла і Геня сказала, що вже можна і весілля справляти. А для цього потрібні молодий, дружби, дружки, гості, віз, на якому їдуть до церкви і з церкви. Потрібна церква зі священиком і потрібні свахи, які будуть кидати по дорозі з воза «качки» – спеціальне печиво з солодкого тіста.
З церквою не було клопоту. Нею була розвалена при бомбардуванні хата Юрка Попкового. Не знаю чому ми вибрали за церкву саме її, бо поруч було повно подібних руїн. Правда, кожна слугувала комусь за замок, в якому ми облаштовувались і стягали туди різну зброю, якої всюди було повно. Зброю треба було старанно заховати, бо її міг викрасти твій ворог із сусіднього замку, або могли при несподіваній ревізії забрати батьки, які розуміли, до чого це може привести.
Котрогось дня Геня організувала церковне братство, яке причепурило церкву різним зіллям та прикрасами. А на найвищому уцілілому мурі виставила хрест: як церква, то церква!
Пожертвувала Геня для загального добра і свій візок, на якому могли поміститись молодий з молодою і дві свахи, які мали по дорозі до церкви кидати «качки» з тіста. Для дружбів і дружок та старостів місць уже не було, тому вони мусили бігти за візком і співати, як їм і належиться, різних весільних пісень. До того ж, старша сестра Гені Ганка та її двоюрідна сестра Зося Деревєнкова, які вже починали потрохи по-справжньому дівувати, погодились бути весільними кіньми і тягнути віз.
Качки для весілля вирішили зробити з глини, яку хлопці мали принести з нашої цегельні, яка славилась виробництвом доброї цегли і дахівки.
Радила Геня всім гостям на весілля одягнути гарне взуття і убезпечити себе від дощу, який любить падати, коли молоді йдуть до шлюбу.
За взуття для хлопців мали бути лякерки. З тим не було також проблем. Бо кожен знав, як їх зробити. Треба було знайти липке болото і добре в ньому вимазати ноги за формою мештів. Правда, ті лякерки любили псуватись, бо коли болото підсихало, то тріскало і відкривало голе тіло. Але цьому лихові можна було легко зарадити, слід було знову залізти в калюжу і «відремонтувати» попсоване взуття. За парасолі мав правити лопух, яких також всюди було повно. В дощ ми спеціально вибігали на вулицю і вишукували найбільший листок цього зілля, яким прикривались, – і це була наша парасоля, краща від тих, якими у Львові користуються пани і платять за них великі гроші. Ми мали на кожний дощ нову парасолю і головне – свіжу, чим дуже пишались. Дівчатам Геня радила взути жовті босоніжки з добре розмішаної жовтої глини, за якою потрібно було йти на цегельню.
До того всього наше передмістя в моїй особі мало доброго душпастиря, тобто священика, бо на той час я знав усі служби в церкві. Я ретельно відвідував кожної неділі вранішні та післяобідні відправи і було це викликано тим, що, коли виявляв бажання йти до церкви, то мама мусила пасти корову. Це зовсім не означало, що маму я позбавляв можливості ходити до церкви. Вона зранку виганяла корову напастись, а потім, повернувшись з нею додому, ще встигала на велику другу Службу Божу, яка починалась об одинадцятій годині. Окрім того, я не пропускав жодного весілля в церкві і жодних хрестин і коли на свято Божого тіла робився обхід церковною процесією полів, які давно вже не були нашими, а колгоспними, але ми за їх врожайність продовжували молитись, – мені дозволяли нести дуже важке окуте в металеву оправу Євангеліє. Я умлівав під його тягарем, але нікому не хотів віддавати.
Словом, все це сприяло закріпленню за мною прізвиська «ксьондз», бо так у нас називали священиків.
Пасовисько тепер тільки й знало, що готуватись до весілля. Найбільше цікавило всіх питання, кого будемо одружувати. Проте і цю проблему Геня розв’язала також, як і все інше, блискуче. Одного разу вона зібрала нас всіх біля високого чортополоха і оголосила, що за молоду буде вона, бо має на то право. По-перше, тільки вона має гарну фіранку, з якої виходить чудовий вельон. Вона вже це пробувала робити, дивилась у дзеркало і їй сподобалось, а сестра Ганя казала, що той вельон їй дуже пасує. По-друге, тільки вона має мешти на корках, в яких не встид йти до шлюбу, бо її старша сестра Маринця казала, що такі мешти тепер дуже в моді. Тому вона й позичить в Маринці ті мешти, бо вона їх собі купила і тримає під ліжком. Врешті, був остаточний аргумент, який не дозволив комусь іншому, крім Гені, бути молодою: візок! Він належав їй і вона мала до нього пару цугових коней!
Усе це було настільки переконливим, що ніхто не смів заперечувати. Правда, коли Геня відходила кудись подалі від нас з коровою, то ми починали обговорювати, як то буде виглядати, коли сестра впіймає Геню, коли та захоче поцупити до шлюбу її мешти, і чи не надає їй за те добрих запотиличників, від чого може зіпсуватись весілля, бо, казали, Маринця має важку руку і не раз було чути, як вона через якусь там провину «зицирує» молодшу сестру, котра любила всюди влізти. Як потім виявилось, мешти на корках Маринця давно викинула, бо вони були зношені і не піддавались ремонту, але для Гені і для нас виглядали, ніби вчора куплені в магазині.
Оголосила Геня також, оскільки вона за згодою всіх буде молодою, то молодим буде той, кого вона собі сама обере і який на це заслужить своє поведінкою. Наприклад, завертатиме її корову на пасовиську, коли вона з Наталкою Веретюльничкою гратиме в камінчики, або відзначиться якимось іншим чином, аби вже в суботу ми знали, з ким Геня захоче брати шлюб в Попковій церкві та з ким поїде на своєму возикові.
Одним словом Геня вже десь до Спаса переженилась зі всіма на нашому пасовиську і я мусив всім давати шлюб.
Вона категорично відмовилась одружуватись зі мною і тим мене дуже засмутила.
– Та я ще молода, – пояснювала всім. – Люблю си випити, забаватисі, потанцювати, виспатисі на обидва боки, то чого маю спішитисі? Як вийду, а ше за ксьондза, то кожного року буду колисати по дитині, світа Божого не буду бачити. Ні, ксьондзовов не хочу бути.
Спочатку, коли я їй пропонував стати моєю дружиною і загрожував, що в разі відмови перестану бути ксьондзом і давати їй шлюби, то вона ніби годилася, тільки казала, що треба буде, певно, їхати брати шлюб до Львова, бо в нас не буде такого священика, щоб дати їй шлюб зі мною, а я сам собі шлюбу дати не міг.
– Геню, – благав я її, бо так мені хотілося їхати на возику зі стяжкою з паперу і поганяти коней, – можемо без ксьондза взяти шлюб.
– А то як ? – запитувала Геня.
– А так! – відповідав я. – Ти одягнеш вельон, взуєш Маринцині корки, візьмемо старостів, дружбів, дружок, самі сядемо на возик і поїдемо до церкви.
– Ну і шо далі? – запитувала Геня.
– Станемо перед вівтарем, зітхнемо до Бога, поклянемось на Євангелії (її роль грав старий мамин молитовник з церковно–слов’янськими буквами, яких ніхто в нас на передмісті не вмів читати), візьмемо шлюб і будемо жити як люди.
–Ти шо? Мені треба, аби мене потім ті люди в зубах носили й показували за мною пальцями. Навіть не думай собі про таке!
Не погоджувалась Геня жити зі мною «на віру».
– Викинь си таке дурне з голови. Не жила на віру ні моя бабця, ні одна, ні друга, не жила віру моя мама, то чого я маю жити? А потім, як мене з дітьми кинеш і підеш, шо я з ними буду робити? Хто їх буде годувати? Ти мислиш, шо я одна зароблю на них в колгоспі, га?
Не допомагало й те, що я присягався її не покинути.
– Ага, – казала вона. – Не такі були і ще не так клялися, а шо з того? Пожили–пожили трохи, понароблювали дітей і покинули. Та то вже ліпше покриткою бути, ніж так.
Мої моральні принципи шестирічного хлопця не дозволяли мені так низько опуститись і зробити з Гені, яка мала мешти на корках зі старшої сестри та візок, покриткою. Проте я не втрачав надії, що одної суботи Геня підійде до мене, попросить завернути її корову з буряків і пообіцяє, що завтра піде зі мною під вінець. Тим більше, що на нашому передмісті з’явився ще один ксьондз і буде кому нам дати шлюб. Насправді того хлопця звали Михайло Кізлак. Він був молодший від нас і не брав активної участі в наших забавах, бо не мав корови. Його бабцю, стару, як світ, і яка, до того ж, ходила оперезана правдивою крайкою, котру я потім декілька разів позичав на виступи у школі, прозивали чогось Старою Козою. Вона виховувала Михайла, який на диво був гарним і милим хлопчиною з кучерявим світлим волоссям, і казала, йому:
– Ти, Місю, такий ладний, що будеш ксьондзом.
Того було достатньо, щоб діти взяли це на зуб і Михайло назавжди став ксьондзом. Геня категорично була проти, аби якийсь Місько без корови міг давати їй шлюб. «Та він навіть не буде вміти заспівати добре «Ісайя, ликуй», як будуть нас по шлюбі обводити, – обурювалась Геня. – Хочеш набратисі встиду, як запищить тобі, бо там треба високо співати, аби аж за церквою було чути, га?» Та й з таким зухвалим самозванством наша компанія на пасовиську змиритись не могла, а тому почала називати мене папою римським, аби якось вивищити над звичайним священиком. Інших церковних титулів ми не знали, а тому й на цьому стало… Не вийшла Геня за мене, та й ми припинили наші весілля. В Гені були тепер інші справи…
Не стало Михайла–ксьондза… Відійшов у інші світи. Йому як нікому церква зробила великий гонір, бо відпроваджувало його аж два священики – мав Михайло заслуги перед ними. Ніхто вже не хотів колядувати на церкву, а він один брав дзвоник у руки, зошит та ручку і йшов сам колядувати. І приносив усе до копійки. І віддавав у церкву.
Нема тепер Михайла. Нема кому колядувати.

Більше читайте у 5-му числі "Дзвону" за 2012 рік.

6 коментарі

А все ж, чому друкуєте шулера та ошуканця Р.Горака, неодноразово звинуваченого в плагіаті?

Ваша репліка заслуговує на розгляд у суді. За образу честі і гідності людини.

Авжеж, Василю! Вже розглядається в Галицькому районному суді міста Львова!:)

От коли матимеш, Ігоре. рішення суду на руках - тоді й будеш стверджувати. Тим паче, що до цього тексту жоден суд не має стосунку.

В університеті пліткують, що Р.Горак із самого початку хвалився, що підкупить усіх і що грошей в нього вистачить. А взагалі для того того, щоб ствердити факт плагіату - не обовязково до суду звертатися. Досить тексти побачити, надати справі розголосу та зафіксувати в історіографії

В університеті пліткують, що Р.Горак із самого початку хвалився, що підкупить усіх і що грошей в нього вистачить. А взагалі для того того, щоб ствердити факт плагіату - не обовязково до суду звертатися. Досить тексти побачити, надати справі розголосу та зафіксувати в історіографії


EmoticonEmoticon