5/26/2012

Як українські поети уявляють і трактують свого читача

Іван Лучук

Поезія, окрім всього іншого, спрямована на читацьке сприйняття. Поетичні твори, хоча й не завжди, проте часто спроектовані на читача, реципієнта. Важливою та цікавою є роль читача у житті поетичного тексту, в його пролонгованому існуванні. Марія Зубрицька, відзначаючи, що життя тексту завдячує своєю появою авторові, а своєму часопросторовому розгортанню завдячує читачеві, метафорично порівнює це життя тексту «із зоряним небосхилом, із незліченною кількістю безіменних і готових-до-свого-відкриття сузір'їв, що повинні зафіксовувати багатоваріянтне народження значень під час взаємодії з кожним читачем зокрема і читацькою авдиторією загалом» [19, 176–177]. 


Моріс Бланшо вважає, що поетична творчість є творінням лише тоді, «коли вона стає відкритою близькістю того, хто її пише, й того, хто її читає, простором, що насильно розгорнутий завдяки обопільному спростуванню права на промовляння і права на розуміння», тому «той, хто пише, є заразом і тим, хто "наслухає" незавершенне й нескінченне, тим, хто почув його як слово, тим, хто ввійшов у злагоду з ним, упорався з його вимогливістю, згубився в ньому й усе ж таки урвав його, й у цій перерві вчинив його доступним, виголосив його…» [6, 24]. Сприйняття читачем поетичних текстів і називаємо рецепцією, коли читаючи текст, читач ніби творить вже і свій текст. М. Зубрицька дала визначення рецепції, зазначивши, що це «текст-реакція, текст-відгук, текст-доповнення, які дають змогу говорити про сприйняття як про тісне переплетення процесів самоототожнювання, пізнання та оцінювання, що попри виразний індивідуалізований вимір міцно вкорінені у певний історичний та загальний соціокультурний контекст» [19, 8]. Ганс Ґеорґ Ґадамер висловив думку, що взаємозв'язок елементів буття у своїй сукупності, присутній у вірші, схований від зору реципієнта, – тому-то він і потребує свого розкриття [13, 14–15]. Умберто Еко вважає, що в поетичних творах, «свідомо заснованих на підказуванні, сам текст піклується про стимулювання особистого світу інтерпретатора, щоб із глибин душі читача виринула на поверхню вдумлива відповідь, народжена загадковою співзвучністю» [30, 531], а реципієнт щоразу співпрацює, щоб зробити вже ніби свій власний твір [30, 533].

Передує рецепції, та й є її складовою процес читання. На думку Ярослава Івашкевича, читання – це звичка, щось таке, що можна порівняти з курінням. Адже читання ніколи не передбачає безпосередньої користі. Якщо ж таку користь переслідують, це вже не безкорислива любов до читання, а щось зовсім інше [39, 321]. Польський письменник вважає читання мистецтвом. І як і всім іншим видам мистецтва, цьому неможливо навчитися. Це народжується в душі людини, як натхнення. А найчарівнішим читанням є читання віршів. Вірші захоплюють нас спочатку своїм змістом, потім ритмом, згодом ми звертаємо увагу на риму, а вже останньою чергою – на те, що є суттю вірша: на порядок і сполучення слів, які впливають одне на одного, як фарби на палітрі художника [39, 323]. У. Еко вважає кожен акт читання важкою взаємодією «між компетенцією читача (його знайомістю зі світом) та компетенцією, яку постулює цей текст, щоб його обережно відчитати» [30, 564].

Важливою є взаємодія автора та читача. М. Бланшо висловив думку, що, на противагу письменникові, читач «наївно почувається зайвим», бо й гадки не має, що сам при читанні творить [6, 189]. Ганс Роберт Яусс вважав, що автор є водночас і реципієнтом тоді, коли починає писати, а інтерпретатор спершу стає читачем, щоб вступити в діалог літературної традиції. Діалогічне взаєморозуміння настає тоді, коли і автор, і реципієнт-інтерпретатор «власний досвід кориґує і поширює досвід іншого» [30, 378–379]. Іван Франко вважав, що поетичний твір може бути ідейним лише за тієї умови, «коли в його основі лежить якийсь образ, факт, враження, чуття автора», коли ж автор заглиблюється фантазією в той образ, то «обрисовує, освітлює його з різних боків і силкується способами, які дає йому поетична техніка, викликати його по змозі в такій самій формі, в такій самій силі, в такім самім колориті в душі читача» [37, 272]. Микола Вороний вважав, що «…читач насичує свою душу настроями поета, але вже з допомогою свідомості, цебто мусить спершу уяснити собі розумом те, що читає, щоб потім відчути. Щоб утворене в підсвідомих сферах душі провести через свідомість читача в його душу (завдання у всій цілості, скажу до речі, недосяжне), треба, маючи талант, ще й бути великим майстром художнього слова, володіти блискучою технікою вірша, яка щодня удосконалюється» [8, 649]. Леонід Первомайський вважав, що вірші виникають з необхідності людини розкрити свою сутність, яка завжди є частиною спільної для людей сутності, через що «поезія й володіє могутньою комунікативністю, тобто здатністю об'єднувати у співпереживанні поета і його читача» [27, 94]. Богдан Рубчак писав: «Співтворення, або "виконування", поезій вимагає від читача ще й цілковита відсутність пунктуації», – маючи на увазі збірку Віри Вовк «Меандри» [29, 36]. Тобто коли у віршах немає розділових знаків, то їх має проставляти у своїй уяві читач, таким чином доповнюючи вірші на свій розсуд логічними інтервалами. У безпунктуаційних віршах автор закладає участь читача у співтворенні. Пабло Неруда вважав, що читач деколи нав'язує поетові своє ставлення, бажає втримати поета в одній визначеній миті, тоді як творчість є безперервним виром. Чилійський поет ілюструє це на прикладі вірша «Farewell» зі своєї першої збірки, який ледь не обов'язково на різноманітних зібраннях цитували напам'ять представники розмаїтих читацьких категорій – від студенток до міністрів. Про аналогічну ситуацію розповідав йому Федеріко Ґарсія Лорка на прикладі свого вірша «Невірна жінка». А такий застиглий успіх однієї речі викликає в автора щось на кшталт алергії [39, 438]. Богдан Ігор Антонич вважав, що «ідеальне сприйняття мистецького твору було б тоді, коли сприймач пережив би все, що при творенні переживав автор», але так може бути лише в ідеалі, адже кожен читач сприймає поетичний твір на свій лад [2, 664]. М. Зубрицька зазначала, що зразковий чи то пак ідеальний читач «мусить мати абсолютно ідентичний код із кодом автора» [19, 222], а таке навряд чи можливе.

Текст і читач теж взаємодіють. М. Зубрицька визнає, що про повноцінність реалізації, тобто повнокровного функціонування будь-якого тексту можна вести мову «лише на підставі результату зустрічі та контакту двох світів: світу тексту, простір якого просвітлює світ автора, і світу читача» [19, 8]. Б. І. Антонич вважав, що роль автора закінчується тоді, коли він написав свій твір, а далі він уже є тільки читачем, хоча може бути й критиком [2, 667]. Вольфґанґ Ізер зазначав, що будь-яке читання осідає в нашій пам'яті, але з часом затирається. Коли ж прочитаний раніше текст відновлюється в пам'яті, то виникають непередбачувані зв'язки, та й не можна їх передбачити наперед, хоч вони й виникатимуть евентуально і надалі. Тож, «встановлюючи ці взаємодії між минулим, теперішнім та майбутнім, читач, по суті, змушує текст виявляти свою потенційну різноманітність зв'язків» [30, 352].

Можливі й різні варіанти інтерпретації поетичного тексту. Г. Ґ. Ґадамер не бачить суперечності в тому, щоб поруч існували різні можливі інтерпретації, які допускає вірш, але можна надавати перевагу якійсь одній із них, вважаючи її найбільш відповідною [12, 103]. Він уважав критерієм слушної інтерпретації вірша той факт, що сама інтерпретація зникає в намаганні збагнути вірш. Коли ж ми повертаємося до повторного читання чи слухання вірша, то його «інтерпретація засліплює настільки, що починає рябіти в очах і ми не помічаємо самого вірша», «тож кожна інтерпретація вірша вимірюється тим, чи дозволяє вона мовити віршеві» [12, 148]. Анатолій Гризун про вірші Володимира Затуливітра писав, що вони викликають активну думку читача, залучають читача до співпраці з собою; щоправда, далеко не кожен читач забажає «натужити себе до цього» [11, 207]. В. Ізер висловив думку, що один текст здатен потенційно на декілька відмінних одна від іншої реалізацій, «і жодне читання ніколи не може вичерпати всіх потенційних можливостей, оскільки кожний індивідуальний читач заповнюватиме прогалини в тексті на свій смак, вилучаючи багато інших можливостей; у процесі читання він робить власний вибір способу заповнення лакуни». Сам читач визнає невичерпність тексту. Позаяк сучасні тексти часто є фрагментарними, то й увага читача «зосереджується тільки на пошуках зв'язків між фрагментами». Інтерпретація є базовим елементом процесу читання, проте навіть без інтерпретування «у всіх літературних текстах процес читання селективний», а «потенційний текст незмірно більший, ніж будь-яка його індивідуальна реалізація» [30, 354]. В. Ізер вважав, що в кожному тексті є «потенційна часова послідовність, яку читач неминуче повинен поступово осягнути, оскільки навіть малу частину тексту неможливо поглинути відразу», тому акт читання «завжди включає момент бачення тексту через перспективу, що безперервно перебуває у русі, пов'язуючи різні фази». Коли ж ми після першого прочитання тексту розпочинаємо його повторне прочитання, тоді «окремі аспекти тексту набувають значення, якого ми їм не надали під час першого читання, а інші аспекти відходять на задній план», тобто під час перечитування звертаємо увагу на те, чого не помічати при першому прочитанні, але це не означає, «що друге відчитування тексту "правдивіше" від першого, обидва акти читання просто різні: читач встановлює дійсний вимір тексту через реалізацію нової часової послідовности» [30, 354–355].
Традиція звертання українських поетів у своїх віршах до читачів сягає найдавніших часів існування української книжної поезії. Памво Беринда у вірші «До чителника» писав: «Чителнику ласкавый, вдячным хоти быти» [34, 208]. Микола Сулима констатує, що віддавна читача, «цього незмінного учасника літературного процесу поети наділяли найвишуканішими епітетами» [31, 325]. І справді, П. Беринда свого «чителника» називає «ласкавим» і, вручаючи йому свою поетичну книжку, просить їй, «на світ виданій», «місце дати». Климентій Зиновіїв у заспіві «Се же паки вірш вмісто предмови до ласкавих і благоразумних чительников, особливе до віршописов» до своєї збірки писав:

Хто віршописець зволить сію книгу читать,
то, где мало омильность взрить, не рач дивувать,
Бо інде і не равно силляв докладав-єм,
єднак їм приличностей большей покладав-єм [33, 360–361].

У вірші І. Франка «Моєму читачеві» автор звертається до узагальненого реципієнта своїх поетичних творів. Олександр Потебня писав: «Звичайно, ми знаємо, що поети пишуть, а читачі читають і що без читачів неможлива література; але поетичний твір не є дитяча книжка або підручник, який можна написати на замовлення так, як шиють чоботи. Поетичний твір є насамперед справою душі самого автора, є робота над його власним розвитком» [28, 263]. Додамо, справою душі не лише автора, а й читача, якому автор бажає: «…щоб ти не зазнав сирітства духового, / В якому я свій вік коротать мушу» [36, 102]. Власний розвиток автора може відбуватися і в найжахливіших обставинах «сирітства духового». Але чи уявляє, чи відчуває Франко свого читача? Г. Ґ. Ґадамер у статті «Читання і перекладання» писав: «Зрештою, з науково-теоретичної точки зору, мистецтво письма – так само, як і мистецтво усного викладу, – має на меті "присилувати до розуміння" (якщо послуговуватись фразою Фіхте). Нічого з усього арсеналу засобів живого мовлення не допомагає тому, хто пише. Якщо не йдеться безпосередньо про приватний лист, то той, хто пише, не знає свого читача. Автор не може відчувати, коли читач не вловлює його думки й не може прийти на поміч, коли читача не переконує викладене. Усю міць переконання автор повинен шукати в застиглих письмових знаках» [13, 146]. Франко може бачити свого читача і відсилає його до своїх «застиглих письмових знаків»: «Мій друже, що в нічну годину тиху / Отсі рядки очима пробігаєш» [36, 102]. «Часом кажуть, що будь-який автор пише в присутності якогось читача чи для того, щоб бути прочитаним. Це не дуже гарно обдуманий спосіб висловлюватися. Належить сказати, що роля читача, або ж, коли вже твір утілено, майбутня здатність чи можливість читати, вже присутня в мінливих формах, у генезі творіння. Тією мірою, в якій писати означає відриватися від неможливости, в якій писання стає можливе, писання бере на себе характерні ознаки потреби в читанні, письменник стає потаємною глибінню нескінченно майбутнього читача. Та саме по собі розуміється, що ця здатність є все-таки здатністю писати лише у протиставленні самій собі, протиставленні, що набувається лише через досвід неможливости» [6, 186], – зазначав М. Бланшо. У Франка саме такий нескінченний читач, якому у процесі читання завжди «Живіше в грудях серце затріпоче, / В душі озветься щось, немов луна в діброві, / В очах огонь сльозу згасить захоче…» [36, 102].
Павло Грабовський вважав, що поет має навертати читача до серйозних заходів чи просто думок [10, 123]. Юрій Яновський писав про свої вірші, що вони, коли друкувалися в періодиці, то «робили потрібні зрушення в мозкові читача» [40, 221], якраз і навертаючи читача до серйозних думок. Іван Багряний вважав, що автор писати може що завгодно, але мусить ретельно зважувати, що можна публікувати та пропагувати, а що ні: «Поки написана продукція – найзлоякісніша – лежить на столі, вона нічого собою не являє, лише шмат зіпсованого паперу. Але відколи вона надрукована, вона починає діяти, впливаючи на масу…» [25, 34]. І. Багряний продовжує цю думку: «Писати поет і письменник може як завгодно і в якому завгодно тоні. Але кидати в обіг, цебто накидати читачеві він не все має право. Так само, як ніхто не має права продавати отруйну ковбасу, хоч споживати її сам має право, скільки завгодно» [25, 35].
Павло Тичина у триптиху «Листи до поета» дає три різні відмінні погляди – як його сприймають різні читацькі верстви чи категорії. Точки зору трьох читачок із цього циклу, на думку Клавдії Фролової, є точками зору самого поета [38, 174]. Ричард Олдінгтон, роздумуючи над взаємостосунками поета та його читача, схильний звинувачувати у відносному безсиллі сучасної поезії читачів не менше, ніж поетів. Неможливо заперечувати, що митець відчуває на собі вплив читаючої публіки. Навіть найвимогливіший до себе, найсамодостатніший митець не може залишатися цілком байдужим до сприйняття свого твору [39, 271]. Тому-то й П. Тичина, либонь що небайдужий до сприйняття власної поезії читачами, спроектував троїстий власний погляд на себе через призму трьох уявних реципієнток. Щоб краще зрозуміти всі наявні в циклі конотації, треба брати до уваги й час написання триптиху – 1920 рік. У першій частині мова ведеться від молодої особи, яка є інтелігенткою, закоханою в поезію (і відповідно – в поета), вона шанує класичну культуру – і давньої Еллади (бо пощо інакше та карта на її стіні), і вітчизняну, адже згадує Михайла Коцюбинського, класика української прози й заодно літературного патрона юного Тичини.

Еллади карта, Коцюбинський,
на етажерці лебідь:
оце і вся моя кімната, –
заходьте коли-небудь!

Я привітаю, наче друга.
Ах, я давно Вас ждала,
ще як над книжкою поезій
сміялася, ридала.

Мені все сниться: сонце, співи,
і Ви, і день весняний, –
і от я з Вами вже знайома,
поете мій коханий.

Прийдіть сьогодні: в мене вдома
лиш я сама та квіти.
Я цілий вечір буду ждати,
боятись і радіти... [32, 105].

У другій частині триптиха мова ведеться вже від імені дівчини з народу, достатньо щирої та напрочуд вимогливої, але недостатньо освіченої, щоб зрозуміти, чому поезія Тичини не мусить бути такою, як у Шевченка, і недостатньо досвідченої в поетичних матеріях, щоб сприйняти його вірші, взяти їх до серця.

Ви десь, мабуть, не з наших сел,
або ж... о ні, не смію.
Читала Вас я – і не все,
не все я розумію.

Чи я у полі, чи в лісу –
усе мені здається:
у Вас у книжці неживе,
а тут живе, сміється...

Про Вас недавно хтось писав:
«Поезії окраса».
А все ж таки у Вас не так,
не так, як у Тараса.

Про все в Вас єсть: і за народ,
і за недолю краю.
А як до серця те узять –
даруйте, я не знаю [32, 106].

У третій частині триптиха мова ведеться від імені «комуністки», яка ходить в «чужому», «обрізала косу» і зухвало вичитує поетові нотації, присоромлює його, нав'язує свої погляди [32, 107]. Це, за визначенням К. Фролової, «рольова» лірика, коли автор грає роль за іншу дійову особу [38, 174]. У цьому «рольовому» триптиху Тичина зіграв за трьох.
Василь Еллан першорядного значення надавав читачеві, зазначаючи в рецензії на збірку Валер'яна Поліщука «Радіо в житах», що «книжка – для читача, а не просто собі» [15, 116]. Але у віршах сумнівається у здатності власних віршів впливати на читача: «Серце на часточки кришиш – / Людям новітнє причастя... / Чи ж хто зомліє від щастя, / Прочитавши те, що ти пишеш?..» [14, 33]. Олександр Білецький зазначав, що Дмитро Загул «ніколи не спускає з ока певного читача-розмовника» [5, 102]. Микола Зеров про Володимира Сосюру писав: «Безпосередність Сосюри не тільки на руку йому самому (бо протягує нитки теплого розуміння межи ним і читачем), не тільки на руку читачеві (бо дає йому цікавого і легкого до зрозуміння поета) – на руку вона й критикові, бо дозволяє йому в признаннях поетових повно й до краю викрити його соціальне коріння, подати його суспільну характеристику» [18, 506].
Андрій Малишко у вірші «Ого, братки, понаписали книг…» бідкається, що більшість книжок (зрозуміло, й поетичних) не знаходять відгомону в читачів, не «знаходять притулку в серці» їхньому, не «живуть з людьми», адже є «безкрилими», «рожевим лаком криті», а: «Лише немного, з тисячних писань, / Із нервів роджені, у лютій муці, / Покладені рядками на папір / І пульсом серця скровлені до краю, – / Пекучі й строгі в мудрості своїй, / Живуть з людьми. І палітурки в них / Потерті й некрасиві, й сторінки / Прокіпчені в диму із тютюну, / Немов траншея, де жили солдати» [23, 394–395]. Любов Забашта у вірші «Заповіт собі» писала: «Дивись на читача, як на вершину, / Якої ти ще мусиш досягти. / Спиняй стихію думки і шукай / Слова, як зерна, гідні для посіву» [17, 62]. Л. Забашта закликала не обдурювати читача, бо від народу, мовляв, правди не приховаєш:

Не обдури ти читача, не обдури,
Він простить раз тобі, і два, і навіть три,
А на четвертий запита:
– А де ж талант? –
І розбере, де геній, де ж – комедіант.

Не обдури ти читача. Ти мусиш знать,
Що помиляється один і навіть – п'ять,
Та не помилиться народ, співай хоч як,
Неповну правду кине він, немов будяк.

Хай сотні критиків тобі кричать «ура»
І видавництва твори рвуть ще з-під пера,
Та ти не вір тому – народ суддя усім,
Йому ти віддано служи пером своїм. [17, 62].

Бертольт Брехт вважав, що троянда чудова вся, але й кожна пелюстка її чудова, а вірш лише тоді приносить істинну радість, коли його уважно читають. Щоправда, він має бути написаний так, щоб це можливо було зробити [39, 273]. На думку Іво Андрича, навіть найкращий письменник може викликати в читача ті відкриття, які той вже носить у собі, наразі їх не усвідомлюючи, тобто відкриває читачеві ті горизонти, які він, цей читач, здатен побачити [1, 262–263], тобто збагачує читача. Євген Бандуренко у вірші «Поетові», звертаючись до абстрагованого поета, пише, що той не багатий на монети, проте багатших за поетів немає людей на світі; а закінчує вірш такими двома катренами:

Обтрушують вітри осінні
Багряне листя з верховіть,
Для тебе ж – це скарби безцінні,
Це справжнє золото летить.

Перекуєш його на рими
І будеш радий, мов хлопча,
Коли словами золотими
Свого збагатиш читача [3, 21].

В. Ізер вважав, що літературний текст, щоб здійснитись, потребує читацької уяви [30, 352]. А М. Бланшо має переконання, що найдужче загрожує читанню «реальність читача, його особистість, його нескромність, шалене стремління залишатися самим собою перед лицем того, що він читає, прагнення бути людиною, яка взагалі вміє читати» [6, 186]. Читач може бути і другом, сповідачем, наглядачем, спонукачем. Збірка Ірини Жиленко «Останній вуличний шарманщик» завершується триптихом «У мене є друг...», який є прямим зверненням до читача. А розпочинається цей триптих строфою:

У мене є друг. Він зоветься Читач.
Книжкових копалень золотошукач.
Він мій сповідач, наглядач, спонукач.
Від нього – ні жодної тайни.
Він свідок поразок і свідок удач.
А я його царственний наймит [16, 137].

Це, на думку М. Сулими, дає підстави провести аналогію до поетичних книжок доби бароко, «в яких звертання до читача було майже обов'язковим», а «традиція постійно пам'ятати про свого читача, орієнтуватися на нього, звітувати перед ним сягає сивої давнини» [31, 325]. Марія Барандій, повідаючи про процес народження вірша, настроєна на читацьке сприйняття: «Не червоній, читачу строгий, / це достеменно як пологи: / допоки ще вагітна ходиш, / не знаєш точно, що народиш…» [4, 22]. Василь Голобородько, звертаючись до читача, роздумує загалом над своїм мистецтвом поетичним:

Мій мовчазний читачу,
споглядальнику мого від'ємного навчання,
мої тексти, які ти спроможешся прочитати,
будуть для тебе неповними:
у них не вистачатиме найсуттєвішого складу,
який я шукав у книжках, але не знайшов,
який я хотів навчитися писати, але не довелося [9, 60].

М. Бланшо вважає, що читання вірша є сам вірш, «який усталює себе як творіння в читанні, вірш, який у просторі, що його залишає відкритим читач, породжує читання, котре приймає його, стає здатністю читати, стає комунікацією, відкритою поміж здатністю і неспроможністю, поміж здатністю, пов'язаною з моментом читання, і неспроможністю, пов'язаною з моментом писання» [6, 186]. Сприймання читачів буває й негативне. От який, для прикладу, образ читача вимальовує Петро Мідянка:

Як гірчичне зерно, віри не ймучи,
Не видівши, не ївши, не допивши,
Як паленку, твої прольоґав вірші,
Здається, сповна писок замочив.

Штудерних строф мінлива каламуть
Йому не варта ввіпханого пальця.
Опуклий черепок неандертальця –
Все єстество, вся лицемірна суть [24, 124].

Існують приклади негативного сприйняття поетичних творів і читачем-рецензентом. От, приміром, М. Коцюбинський у рецензії на першу збірку Миколи Філянського «Лірика» писав: «…мусимо признатися, що легше перейти велике, тільки що зоране поле, раз у раз спотикаючись на грудках, ніж перехопитись через білу пустиню тої книжки з піскуватими кучугурами віршів» [22, 36]. Як би не був автор-поет настроєний на позитивне сприйняття, він не застрахований від нищівної критики, яку й отримав відносно молодий М. Філянський від визнаного класика.
На думку Володимира Вейдлє, кожен читач віршів, пам'ятаючи, що він читає саме вірші, стає їх виконавцем, зовсім так, як, стосовно музики, співак чи піаніст, з тією лише (практично чималою, але принципово мізерною) різницею, що публічне читання віршів незрівнянно частіше нищить їх, ніж музика буває до невпізнання спотворена концертним її виконанням. Учений уважає, що між читачем і читцем віршів немає суттєвої різниці [7, 284]. Про слухову рецепцію поезії Віктор Неборак написав вірш «Вечір читання поезії (на мотив Ігоря Калинця)»:

Поезія вповзає в мозки лицедіїв
і рухає суглобами.
Репетиційний вишкіл
вібрує в м'язах.
Виповзання зміїв
співучих – це початок.
Видих. Вишкір.

Присутні – в півпітьмі. На дні сердець – відсутні.
З півсотні існувань – енергетична глина
або драговина.
Як вертикалі ртутні
росте над залом відрухів щетина.

Збір багатоголовий плеще вдячно,
замішаний з жіноцтва й елементів чоловіцтва.
У клітці сцени віршоптах обачно
обходить межі небезпечного сусідства.

Ця гра у хилитливу ледь можливу рівновагу
безболісна, безгрішна і безкровна,
вгамовує на мить непогамовну спрагу
Поезії.
Тьмяніє золота корона [26, 439].

Замислюючись над сприйняттям поезії на око і на слух, Езра Павнд вважав, що та частина поезії, «яка звертається до читачевого ока фантазії, не втратиться в перекладі іншою мовою; та частина, яка промовляє до вуха, може досягнути читача лише тоді, коли він читає вірш у первотворі» [21, 195–196], – тобто автентичне візіо-сприйняття можливе і при перекладі, натомість аудіо-сприйняття можливе тільки при читанні оригіналу.
Коли читач включається у літературну гру, то він, на думку М. Зубрицької, отримує цілковиту свободу під час цієї гри, а з іншого боку, мусить відповідально та з повагою ставитися до встановлених правил і принципів гри [19, 269]. Ролан Барт відрізняє читання у розумінні споживання від читання як гри із самим текстом: «Слово "гра" тут слід розуміти в усій його багатозначності. Гра – це сам текст (так говорять про вільний хід дверей, механізму), і читач також грає, причому подвійно: він грає у Текст (як у гру), потім він ще й грається Текстом» [30, 495]. Реципієнт поезії, читач поетичних текстів є повноправним учасником літературної гри.

Іван ЛУЧУК
м. Львів

ЛІТЕРАТУРА
1. Андрич И. …Человеку и человечеству / Иво Андрич ; составл., послесл. А. Романенко. – Москва : Радуга, 1983. – 507 с.
2. Антонич Б. І. Повне зібрання творів / Богдан Ігор Антонич ; упорядкув., комент. Д. Ільницького ; передм. М. Ільницького. – Львів : Літопис, 2009. – 968 с.
3. Бандуренко Є. Поезії : лірика, сатира, гумор / Євген Бандуренко ; передм. О. Дяченка. – К. : Молодь, 1967. – 168 с.
4. Барандій М. Вічний сад : поезії / Марія Барандій. – Львів : Каменяр, 1987. – 72 с.
5. Білецький О. Літературно-критичні статті / О. І. Білецький ; упорядкув., приміт. М. Л. Гончарука. – К. : Дніпро, 1990. – 256 с. – (Серія «Українська літературна думка»).
6. Бланшо М. Простір літератури : есе / Моріс Бланшо ; пер. з фр. Л. Кононович. – Львів : Кальварія, 2007. – 272 с.
7. Вейдле В. Эмбриология поэзии : статьи по поэтике и теории искусства / В. Вейдле ; сост., коммент., послесл. И. А. Доронченкова. – Москва : Языки славянской культуры, 2002. – 456 с. – (Studia philologica).
8. Вороний М. Твори / Микола Вороний ; упорядкув., підготовка текстів, передм., приміт. Г. Д. Вервеса. – К. : Дніпро, 1989. – 688 с.
9. Голобородько В. Ікар на метеликових крилах : вірші / Василь Голобородько. – К. : Молодь, 1990. – 160 с.
10. Грабовський П. Дещо про творчість поетичну / Павло Грабовський // Грабовський П. Зібрання творів : у 3 т. – К. : Вид-во АН Української РСР, 1960. – Т. 3. – С. 122–126.
11. Гризун А. Проза – це донор поезії / Анатолій Гризун // Поезія–85. – К. : Рад. письм., 1985. – Вип. 1. – С. 205–209.
12. Ґадамер Г. Ґ. Вірш і розмова : есе / Ганс-Ґеорґ Ґадамер ; пер. з нім. Т. Гаврилів. – Львів : Ї, 2002. – 188 с. – (Б-ка журналу «Ї»).
13. Ґадамер Г. Ґ. Герменевтика і поетика : вибрані твори / Ганс-Ґеорґ Ґадамер ; пер. з нім. – К. : Юніверс, 2001. – 288 с. – (Серія «Філософська думка»).
14. Еллан В. Поезії / Василь Еллан (Блакитний) ; передм. А. Недзвідського. – К. : Рад. письм., 1967. – 180 с.
15. Еллан В. Твори : в 2 т. / Василь Еллан (Блакитний). – К. : Держ. вид-во худ. літ-ри, 1958. – Т. 1. – 320 с.
16. Жиленко І. Останній вуличний шарманщик : вірші та поеми / Ірина Жиленко. – К. : Рад. письм., 1985. – 144 с.
17. Забашта Л. Незабудки : поезії / Любов Забашта ; передм. А. Костенка. – К.: Дніпро, 1966. – 184 с.
18. Зеров М. Твори : у 2 т. / Микола Зеров ; упоряд. Г. П. Кочур, Д. В. Павличко. – К. : Дніпро, 1990. – Т. 2 : історико-літературні та літературознавчі праці. – 601 с.
19. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен / Марія Зубрицька. – Львів : Літопис, 2004. – 352 с.
20. Йовенко С. Час любові : лірика / Світлана Йовенко. – К. : Рад. письм., 1984. – 240 с.
21. Костецький І. Переклад есе «Оглянувшись» Езри Луміса Павнда (фраґмент) / Ігор Костецький // Ї. – 2004. – № 35 : Мова [німої] країни. – С. 187–206.
22. Коцюбинський М. Твори : в 7 т. / Михайло Коцюбинський. – К. : Наук. думка, 1975. – Т. 4 : статті та нариси, інші редакції, нотатки, переклади, фольклорні записи ; упорядкув., приміт. С. П. Шмаглій, М. С. Грицюти, О. І. Гончара. – 388 с.
23. Малишко А. Поетичні твори. Літературно-критичні статті / Андрій Малишко ; упорядкув., приміт. Н. М. Гаєвської. – К. : Наук. думка, 1988. – 734 с. – (Серія «Бібліотека української літератури»).
24. Мідянка П. Зелений фирес : поезії / Петро Мідянка. – Ужгород : Ґражда – Карпати, 1999. – 144 с.
25. Мистецький Український Рух : збірники літературно-мистецької проблематики. – Мюнхен ; Карльсфельд, 1946. – Зб. 1. – 111 с.
26. Неборак В. Літостротон : книга зібраного / Віктор Неборак. – Львів : Вид-во Львів. Політехніки, 2001. – 504 с.
27. Первомайський Л. З розрізнених записів / Леонід Первомайський // Поезія–71. – К. : Рад. письм., 1971. – Вип. 3(15). – С. 93–97.
28. Потебня О. Естетика і поетика слова : збірник / Олександр Потебня ; упорядкув., вступ. стаття, приміт. І. В. Іваньо, А. І. Колодної ; пер. з рос. А. І. Колодної. – К. : Мистецтво, 1985. – 302 с. – (Серія «Пам'ятки естетичної думки»).
29. Рубчак Б. Меандрами Віри Вовк / Богдан Рубчак // Сучасність. – 1981. – № 1. – Січень. – С. 32–49.
30. Слово. Знак. Дискурс : антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М. Зубрицької ; 2-е вид., доповнене. – Львів : Літопис, 2001. – 832 с.
31. Сулима М. Книжиця у семи розділах : літературно-критичні статті й дослідження / Микола Сулима. – К. : Фенікс, 2006. – 424 с.
32. Тичина П. Зібрання творів : у 12 т. / Павло Тичина. – К. : Наук. думка, 1983. – Т. 1 : поезії 1906–1934 ; упорядкув., приміт. О. І. Кудіна ; ред. тому О. Т. Гончар. – 736 с.
33. Українська література ХVІІ ст. : Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / упорядкув., приміт., вступ. стаття В. І. Крекотня. – К. : Наук. думка, 1987. – 608 с. – (Серія «Бібліотека української літератури»).
34. Українська поезія. Кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. / упоряд. В. П. Колосова, В. І. Крекотень. – К. : Наук. думка, 1978. – 432 с.
35. Українські поети-романтики : поетичні твори / упорядкув., приміт. М. Л. Гончарука ; вступ. стаття М. Т. Яценка. – К. : Наук. думка, 1987. – 592 с. – (Серія «Бібліотека української літератури»).
36. Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1976. – Т. 3 : поезія ; упорядкув., комент. А. А. Каспрука, Й. Я. Куп'янського ; ред. тому П. Й. Колесник. – 448 с.
37. Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1981. – Т. 31 : літературно-критичні праці (1897–1899) ; упорядкув., комент. Ю. Л. Булаховської, В. П. Вєдіної, Т. І. Комаринця, К. Т. Кутковець, В. П. Лук'янової, А. І. Скоця ; ред. тому Г. Д. Вервес, О. Н. Мороз. – 596 с.
38. Фролова К. Цікаве літературознавство / К. П. Фролова. – К. : Рад. школа, 1987. – 232 с.
39. Человек читающий. Homo legens / сост., автор предисл. С. И. Бэлза. – Москва : Прогресс, 1983. – 456 с.
40. Яновський Ю. Твори : в 5 т. / Юрій Яновський. – К. : Дніпро, 1983. – Т. 5 : вірші, публіцистика, роздуми про літературу, листи ; упорядкув., приміт. К. Волинського. – 384 с.


EmoticonEmoticon